Глава 58

  Селеста

  Я якраз дивилася, як плямкала губками Роуз після годування, коли зайшла Анабель. Вона виглядала набагато краще ніж в той вечір, коли прийшла до нашого дому. 

 — Я прийшла тобі допомогти, - сказала Анабель, зупинившись на порозі. 

 — Проходь, - я поклала доньку на інший край ліжка. 

  Мені було соромно, що з подібними потребами мені допомагають справлятися, але Леона я б не наважилася попросити. Кров між ногами трохи позасохала, а пелюшки піді мною повністю просякли нею. Сил не вистачало, щоб прибрати та поновити постіль самостійно. 

  Анабель спершу допомогла мені встати і пересісти в крісло, а потім почала складати в корзину брудні пелюшки, на яких я лежала. 

 — Вибач, що тобі доводиться прибирати за мною.

 — Це менше, що я можу зробити,  аби віддячити за прихисток, що ви нам подарували, - вона обернулася, дивлячись мені прямо в очі, - В мене теж є дитина. Я знаю, як важко дарувати нове життя. І що це не таке й чисте діло, як всі вважають.

  Я поглянула на цю жінку по-новому. Вона відкрилась мені із якоїсь неочікуваної сторони. Звичайно, за ці дні ми стали ближчими, але я всеодно десь далеко в голові сприймала її як перше кохання мого чоловіка. 

  Тепер знаю, що пора відпустити минуле.

 — Я рада, що ти тут. 

 — Я теж. Річард хотів побачити свою сестричку, можна йому? - запитала жінка.

 — Він може зайти й познайомитися, коли вона проснеться.

  Після того як вона застелила нові пелюшки в кільки шарів, почала допомагати переодягти сорочку. Я намагалась не думати про ту картину, що їй відкрилася. Соромно. 

 — В тебе не припинилася кров?

 — Не знаю, - розгублено сказала я, - Мабуть, не дуже...

 — Крові мало би бути менше. Ти взагалі як себе почуваєш?

 — Так, як має почуватися жінка коли з неї вилізла дитина, - і я потисла плечима. Не знаю, що саме її смутило.

 — Думаю, що можливо ти права. Роуз завчасно з'явилася, тому це може бути причиною. Але треба запитати в Фейта, він краще знає. 

  Анабель так само ж допомогла дійти до ліжка й зручно примоститися. Вона піклувалася про мене: годувала, поїла чаєм з трав, переодягала, пояснювала як правильно пеленати Роуз. 

 — Мені здається вона не наїдається, - сказала я, коли донька відірвалася від грудей й почала вередувати.

 — Діти плачуть, це нормально, - жінка сиділа в креслі та вишивала.

  Моя донечка прокинулася нещодавно й одразу ж отримала чимало уваги. Її очікував побачити ще один маленький джентльмен, котрий зараз був з Гвен. Річард уже приходив, але малятко спало, чим трохи засмутила свого братика.

 — Можеш покликати Річарда, - мовила я до Анабель, - Думаю, вона готова приділити йому трохи своєї уваги.

  На вустах подруги з'явилася усмішка. Вона відклала свою вишивку й пішла по сина. Я вдивлялася в обличчя Роуз і не могла повірити, що ми з Леоном створили такого ангела. Її очі вивчали мене, оглядали, можливо навіть намагалися впізнати.

  Донечка простягнула ручку до мене. І її пальчики обхватили мого мізинця. Пухкі губи зашевелилися, хотілося вірити, що вона намагається зі мною заговорити. Цей момент назавжди залишиться в моїй пам'яті. Кожна мить закарбується в моїй пам'яті на все життя. 

  — Вона не спить? - дитячий голос пролунав біля ліжка. Я навіть не помітила, як він опинився поряд.

 — Ні, очікує тебе, щоб познайомитися, - я взяла його за руку й посадила поруч з собою, - Дивись, яка вона маленька. 

 — Вона не може зі мною гратися? - якось сумно заговорив Річард. 

 — Коли підросте, тоді і будете разом гратися, синку, - сказала Анабель, що вже присіла в крісло.

 — Але вона рада тебе бачити, - і це було правдою, Роуз з неймовірною цікавістю розглядала нову для неї людину. 

  Я відчула, як на моєму лиці з'явилася усмішка, коли донечка взяла своєю крихітною ручкою Річарда за палець. Він злякано перевів погляд на мене, не знаючи що робити. 

 — Ти можеш розповісти їй щось, вона буде слухати.

 — Синку, розкажи маленькій Роуз казку, - звернулася до сина Анабель, - Ти ж знаєш казки?

 — Я знаю, знаю... - захоплено вигукнув Річард. 

  І вже тут його було не зупинити, спершу одна казка, потім друга. Навіть коли донька заснула, він починав вже третю. В мене вже теж закривалися очі від мелодійного дитячого голосу. Я поклала дитину збоку від себе і сама прилягла поряд. Не знаю, коли заснула, та сон захватив мене в свої обійми. 

  Наступного разу я відкрила очі від дитячого кряхкання у мене під боком. Коли хотіла встати, то помітила що мене утримує чоловіча рука. Леон обіймав мене ззаду. Я легенько, щоб не розбудити чоловіка прибрала руку і спробувала сісти, але всплеск болю вирвав з мене напівхрип. Роуз продовжувала вовтузитися, а я не могла знайти сили підняти її. Вона продовжувала все сильніше плакати, проте я була безсильна. Мені теж хотілося заплакати поруч з нею. І я не помітила як кілька сльозин скотилися по щоках, утворюючи мокрі доріжки. 

 — Селлі, що сталося, - від такого неспокою прокинувся і Леон.

 — Не можу... - коротко сказала, продовжуючи пускати сльози. 

  Леон забрав доньку і почав заколихувати. Не стихаючи, потяглася до стрічок сорочки, аби розв'язати її та нагодувати нарешті Роуз. Та й тут мене спіткала біда, руки не слухалися.

 — Ну все, досить, - сказав Леон і накрив мої долоні своєю. 

 — Вона хоче... їсти, а... а я не можу, - вже всхлипуючи, казала йому. Мені було боляче і душею, і тілом. 

  Чоловік встав з ліжка і ходив по кімнаті, заспокоюючи крихітку. І на диво, плач припинився, але вона не спала. Леон присів поруч і почав заціловувати мої щоки, ніби хотів прибрати солоні доріжки. 

 — Дивись вона заспокоїлась, а тепер давай і тебе будемо втішати.

  Так ми просиділи близько години. За цей час я все ж погодувала Роуз. І вона заснула. Мене біль не відпускав, але разом з Леоном я змогла заснути. 

  Ранковий туман ще не зійшов із пагорбів, коли в нашому домі почалося тихе пожвавлення. В каміні потріскував вогонь, і запах диму змішувався з ароматом свіжого хліба з кухні.