Глава 57

  Леон 

  Здається, цю ніч я не міг зімкнути очей, борючись зі сном, щоб безперервно спостерігати за моїми дівчатками. Тихе сопіння доньки. Ледь помітне дихання Селлі. Для мене були найважливішими. Коли донька починала хникати, я старався заколисати її, поки дружина не прокинулась. І лиш у ті моменти, коли Роуз була голодна, тоді могла допомогти тільки її матуся. 

  А от змучене лице Селлі турбувало. Світло лампи слабо підкреслювало риси її лиця, але все ж воно здавалося мені блідим. Під ранок її стан став турбувати більше.

 — Селлі, все гаразд?

 — Мг... - слабо кивнула вона і поклала малечу між нами. А коли спробувала сама зручно примоститися, то з неї вирвався стогін болю. 

 — Я може відправлю когось за Фейтом?

 — Ти бачив хоч одну жінку, якій нічого не боліло після пологів? Скоро все пройде, - тихо пробурмотіла Селлі і прикрила очі у спробі повернутися до снів. 

  Не знаю, чи справді заснула, чи так вправно вдавала, але до світанку вона пролежала нерухомо і спокійно. Тихо піднявся і вислизнув з кімнати. І в цей момент з кімнати на протилежній стороні коридору вийшла Анабель. Вона ніяково посміхнулася і постаралася заглянути мені за спину, у кімнату, де відпочивали дівчатка.

 — Як вони почуваються?

 — Досі сплять, - коротко відповів. Для себе відмітив, що в домі прохолодно і треба підпалити камін у кімнаті, аби було тепло. Не вистачало ще того, щоб вони захворіли. 

 — Значить, я пізніше зайду до Селести. Хочу допомогти їй з дитиною. Мені перший час після появи Річарда було важко, не хотілось би, щоб вона переживала теж саме що і я. 

 — Я вдячний тобі, - сказав і кивнув у бік сходів. 

  Внизу було ніби ще холодніше. В печі на кухні не горів вогонь, отже Гвен ще не встала. На її щастя, я сьогодні добрий. Вранішні турботи я взяв на себе. І вже за годину на кухні та в інших кімнатах дихало тепло. 

  Анабель заварювала чай, або принаймні пробувала це робити. Я помітив, що за час перебування тут вона змінилася. Старалася допомагати по дому, робити хоть щось, аби бути корисною. Хоча раніше в неї не було такої потреби.

 — Занесеш Селесті чай? Тут липа і ромашка, вони мають зменшити запалення, - щебетала дівчина, розливаючи гарячий напій у чашки, - Якщо чесно, то мене ним на ноги ставили свого часу.

  Мовчки забрав чашу і поніс на верх. Селлі вже не спала. Її очі знайшли мої, як тільки я переступив поріг кімнати. 

 — Добрий ранок, - я поставив чай на тумбу біля ліжка, а сам присів поряд з коханою дружиною, ‐ Як ти почуваєшся? 

 — Ти ж чекаєш чесної відповіді? - охрипшим голосом сказала вона, - Не дуже, мене то морозить, то ніби в жар кидає.

 — Анабель зробила тобі чай на травах, - я допоміг їй сісти, а потім підніс до її губ чашку. Вона пила маленькими ковтками, нібито осилювала навіть це, - Молодець, - я поцілував її у волосся, коли вона допила.

  Нашу ідилію перервала Роуз. Її личко зморщилось, груди сіпнулись у передчуті крику. Вона заплакала, ніби намагалась нагадати нам, що ще тут і ми не одні. Селлі взяла її на руки.

 — Моя крихітка, не плач, - вона колисала Роуз, - Шшшш...

 — Дай її мені, - я потягнувся забрати укутану в пледик малютку. 

  В моїх руках вона звісно не затихла. Дива не сталося. Я ходив по кімнаті й продовжував її колисати, тому через деякий час вона притихла і почала вивчати мене.

 — У неї буде чорняве волосся, - пролунав мій голос, коли я помітив не густий, ледь помітний пушок на голові.

 — Я це теж помітила, - прошепотіла Селеста, - Все саме так, як я хотіла. 

 — Ти хотіла? - не зовсім зрозумів її слова.

 — Щоб дитина була схожа на тебе. І ось вона яка: маленька, чорнява і з пухкими губками.

  Ми так просиділи в кімнаті години дві, якщо не більше. Поки до нас не зайшла Гвен із тацею їжі. 

  — Капітане, Ви вибачте мене, - проказала Гвен із винуватісттю й опустила голову, - Цей дім давно не чув дитячого крику і сміху. Тому ми з Рубеном відкоркували одну пляшечку. 

 — Це було не відповідально. У домі двоє дітей, необхідно тепло, щоб вони були здорові. 

 — Капітане... - голос прийняв трохи розгубленості. 

 — Леоне, - на мою руку опустилася долоня дружини, зупиняючи, - Нехай. Нічого не сталося, з нами все добре, - потім обернулася до Гвен, - Дякую, постав на тумбу, ми поїмо згодом.

  Її спокій утихомирив і мене. Вона здавалася такою нереальною: в один час вона вибухає, а в інший дарує спокій. І я це любив у ній. 

  Поки Селлі їла і відновлювала свої сили, я заспокоював доню, бо та також хотіла поїсти, а ще ми завадили її сну. 

  — Треба похрестити нашу доньку, я домовлюся про церемонію на завтра, - повідомив я. 

 — Я думала, що ти сьогодні виклечеш священника сюди, як це зазвичай роблять багатії, щоб всі знали про поповнення вже на наступний день. 

 — Ти втомилася, я б нізащо не зробив би того, що зашкодить тобі, але...

 — Більше тягнути не можна. Я згодна. І хто це буде? Хто стане хрещеними батьками нашої Роуз?

 — Саме це я і хотів обговорити. З чоловіків пропоную Фейта, він сьогодні прийде до нас, аби провідати, тоді можна і запитати, - подивився на неї і коли вона кивнула, зрозумів, що мій вибір її влаштовує, - Ну, хрищеного батька вважай знайшли, а матір?

 — Можливо, Глорія? Вона твоя кузина.

 — Як захочеш, - віддав їй Роуз на годування, а сам прийняв весь посуд, - Я покличу Анабель, мені ще треба написати листа священнику.

 — Нащо?

 — Ну, дещо я все ж візьму від багатіїв. Христини будуть у нас вдома. Ти надто слабка, щоб йти кудись, а на дворі все ще зима, не забувай про це, - нагадав про очевидне. 

 Вона лише вдячно кивнула. Я покинув нашу кімнату вперше від ранку. Пройшов повз кабінет, сходами донизу, у вітальню. Там і сиділа Анабель разом із сином. 

 — Якщо хочеш, то зайди до Селести, вона чекає.

  Не чекаючи її відповіді, направився на кухню, заніс посуд, дав вказівки щодо вечері Гвен і пішов у свій кабінет. Мені було шкода Анабель. Офіцер так нічого і не зробив з моїм кузеном Олівером. А з чуток, що ширяють між слугами і селянами, то він геть з'їхав з глузду: руйнує все , що попадеться під руку, виміщує зліть на слугах, не просихає від алкоголю. Не знаю, скільки це буде продовжуватись, але треба все припиняти і привести його до розуму.