Глава 56

  Леон

  Добрі новини в шахті закінчувались. І не тому що мої справи йшли погано, навпаки моя справа стабільно набирала обертів і приносила прибуток. Але й банкір Лестер вирішив полізти в шахтинську справу і завдяки своєму багатству піднявся. Хоча не можна сказати, що піднявся, оскільки він викупив шахту, що уже приносила добрий прибуток. Він ніколи не починав з нічого. Легше купити те, що й так працює ніж зробити своє з нуля.

 — Скажи людям, що з сьогоднішнього дня вони можуть йти додому на годину раніше. Зараз рано темніє та й холод нелюдський почався, - Адам лише кивнув на моє розпорядження. 

 — Ще побажання будуть? - уточнив він. Я подумав кілька секунд і вирішив:

 — Підніми плату шахтарям. Умови зараз не найкращі для праці, вони заслуговують на ці гроші, - я подивився на шахтарів, що сиділи біля вогнища і відігрівалися після роботи, на жінок, що ходили біля них в теплих кожухах. І справді, зима не найкращий для нас час. 

 — Інвестори планують зробити ще одне зібрання на днях і просили тебе попередити, - увірвався в мої думки голос Адама.

 — Від коли це, вони передають послання, а не говорять особисто?

 — Можливо, від тоді як ти почав зникати в домашньому гніздечку, - з усмішкою сказав друг.

 — Заздриш? - підколов його.

 — Та ні, насолоджуюсь холостяцьким життям, - трохи подумавши додав: - І приглядаюсь до деяких панянок.

 — Приглядаєшся це як? В ліжку? - насміхався я.

 — І так теж, - усміхнувся Адам, - І не треба дивитися на мене так осудливо, сам не був святим до одруження. 

 — Я міг би посперечатися з тобою. 

 — Ага, вішай цю брехню дружині, а не мені.

  Сьогодні як ніколи раніше, хотілося додому. Але справ назбиралося чимало: потрібно було закупити матеріал для переплаву, оновити знаряддя шахтарів і багато паперової роботи. І ця писанина втомлювала найбільше, тому після неї, перед тим як поїхати додому, я спустився в підземні ходи. Після недовгого блукання там, я впевнився, що потрібно закупити порох, щоб розширити певні ділянки, бо вручну це займе катастрофічно багато часу.

  Додому повертатися з пустими руками не хотів. Тому зваживши час, що в мене є, рушив до селища. Туди нещодавно переїхала жінка, що випікає різноманітні смаколики, які вивозить на ринок в місто. Сподіваюсь, у неї щось лишилося. 

  На подвір'ї маленького затишного будиночка ходила жінка з глеком у руках. А як помітила мене зупинилася. 

 — Капітане, Ви до мене завітаєте? Я маю чим Вас пригостити, - я пропустив двозначность її пропозиції крізь вуха, але зрозумів, що ця жінка гостра на язик.

 — Я хочу купити солодкої випічки, - після короткої паузи, - Для дружини.

  Жінка глянула ніби оцінювала чи є в неї шанси, але потім зайшла в будинок, а через кілька хвилин винесла в хустинці свою страву.

 — Для Вас, капітане, пиріг з яблук і кориці.

 — І звідки ж у тебе така дорога спеція?

 — Мої клієнти не лише селяни, є і вищий клас, який не буде радіти солодкому хлібу.

  Кинувши пару монет наостанок, я поїхав. Навіть знати не хотілось хто саме до неї ходить і чи тільки за хлібом, бо послуг у неї точно більше.

  Дім зустрічав тишиною. Спершу заглянув на кухню. Там на столі парувала миска з супом. Оглянувшись нікого не помітив і поклав на стіл пиріг. 

 — Селесто! Гвен!

 — Капітане, хазяйка просила принести їй супу, - Гвен так раптово з'явилася, що я ледь помітно підскочив. 

 — А ти тут для чого?

 — Це бажання вашої дружини, - сказала вона. 

  Ну, якщо вона так хоче, то нехай. Я зняв верхній одяг, взяв миску і пішов до сходів. Чомусь мене гнітила ця тиша в домі. Коли проходив кімнати, то заглянув в одну. Там Анабель читала книгу, а Річард спав, поклавши голову на коліна матері. 

  Через ще шість кроків зупинився, але вже біля дверей у нашу спальню. Після тихого скрипу мені відкрилась чудова картина. На великому ліжку лежала моя Селлі. Її волосся було розкидане по подушці, вигляд втомлений, але очі світилися щастям.

 — Щиро дякую, коханий. Можеш поставити тарілку ось там, - Селеста кивнула на широку тумбу.

 — Ти нездорова? 

 — Та навпаки. 

 — Тоді що ще я можу зробити для її світлості? - вже з беззлобним жартом сказав я.

 — Ти можеш привітатися з донькою, - сказала вона і схилила голову, дивлячись вниз. Я не одразу зрозумів сенс її слів, але коли Селлі віддвинула куток ковдри і звідти показалося маленьке личко, до мене дійшло сказане. Подальші слова лише підтвердили цю реальність, - Міс Роуз Міддлтон. 

  Я чи не вперше відчув як земля іде з-під ніг. Тремтячи, підійшов ближче і взяв на руки дитину, завернуту в білосніжну пелюшку. Вона смішно сопіла і надувала губки. Дурнувата усмішка сама полізла на моє лице. Я не міг зрозуміти як і коли все сталося. 

 — А де Фейт? Його не було? 

 — Ми не встигли навіть послати за ним, - заусміхалася Селеста, - Але Лінда перекаже йому про мій стан, тому сьогодні він має навідатися і перевірити нас.

  З донькою на руках я присів збоку біля Селести. Її голова опустилися на моє плече, а рука потягнулася до конвертика в моїх руках. Маленька принцеса почала прокидатись, і її лице скривилось від невдоволення, адже ми потурбували її дорогоцінний сон. Потроху скиглення перетворилося на плач і ридання. Селеста, як і я, була трохи розгублена, проте, на щастя, до нас зазирнула Анабель. Вона, вже будучи матір'ю, знала що робити. Виявилося, що принцеса зголодніла. От тільки, моя радість закінчилася, бо Анабель вигнала мене з кімнати, аби не засоромити мою дружину. Цікаво, невже вона б соромилася чи це просто намовляння?

  Вже в коридорі я притиснувся спиною до стіни і закрив очі. Не можу повірити в своє щастя. Важкий день закінчився таким щастям, що і уявити складно. 

 — Можеш підійматися до них нагору, - почув я голос Гвен, а через кілька секунд побачив Фейта, що спішив до нас.

 — То я можу привітати тебе? - запитав він, як тільки-но помітив мене.