Глава 55

  Селеста 

  Розплющила очі від сонця, що безжалісно намагалося мене розбудити. Леона поруч уже не було. Напевно поїхав до шахти. Він і так вчора присвятив мені майже весь час, відкладаючи свої справи. А сьогодні має прийти Лінда, а це означає, що Гвен вважатиме сьогоднішній день вихідним для себе. Та я й не проти, вона вседно наглядатиме за мною. Нехай працюють по черзі, аби тільки все добре було. Набравшись сил на новий день, я встала. Спершу одяглася в сукню, а потім зібрала своє неслухняне волосся в подобу якоїсь зачіски. 

 — Ну, малятко, - я поклала долоню на живіт, - готова до нового дня?

  Не отримавши жодної реакції на мої слова, я пішла на перший поверх. Сподіваюсь, дитинка спить і не влаштує танці з самого ранку. 

 З кухні линув запах каші, проте я не відчула такого вже звичного ранкового голоду. Це здалося дивним.

 — Місіс Міддлтон, доброго ранку, - усміхнено привіталась Лінда, ‐ Вам насипати сніданок?

 — Ні, я зараз не голодна. Анабель вже спускалася?

 — Так, пані. Вона пішла розбудити свого сина до сніданку.

 — Гаразд, - кивнула я й пішла до печі, де в одному з казанків парив узвар із яблук. Ну, його я вип'ю. 

 — Ну, ти глянь на неї, - пролунав голос Гвен, не встигла я й черпака взяти, - Я скільки раз тобі казала не лізти туди. Ти ж опектися можеш, з твоєю то вдачею.

 — Нормальна в мене вдача, - пробубніла я, сідаючи за стіл. 

 — Звичайно, от тільки капітан наказав вас берегти до його повернення. 

 — Він надто переймається. Мені ще місяць, а то й більше ходити кругленькою. 

 — Я б не зарікалася на твоєму місці, можна наврочити, - мовила Анабель, що зайшла на кухню разом із сином.

 — Ми змовилися всі проти мене і залякуєте? - з ноткою жарту сказала я і піднесла до губ чашу, що перед цим дала мені Гвен. 

  Залишок сніданку пройшов спокійно. Я не могла відвести погляд від кумедного малого Річарда. Незважаючи на всі манери, які йому прививали з дитинства, він залишився дитиною, що хотіла гратися навіть коли їсть. Тому трохи каші опинилося і на столі, і на підлозі, чим була не зовсім задоволена його мати.

  А от коли Лінда почала збирати посуд, мене подолав якийсь дивний неспокій. Але я спробувала заспокоїтися. Це мене просто трохи налякали і все. Змін у тілі я не відчуваю, лише ця тривога. Ми перейшли з Анабель до вітальні, там вона гралася з Річардом і час від часу поглядувала на мене. А коли я зрозуміла, що живіт стає важчим, то вирішила піднятися і відпочити, щоб не було як минулого разу. 

 — Я піднімуся нагору, щось недобре стало.

 — Давай я допоможу, - і вона миттєво піднялася, щоб допомогти мені встати, - Синку, поседь тут і нікуди не йди.

  З допомогою Анабель, я все ж дійшла до своєї кімнати, але зрозуміла, що мені стає тільки гірше. 

 — Тягне внизу живота? - запитала жінка, помітивши, що я вже відверто панікую.

 — Так, почало тягнути. 

 — Ти зараз лягаєш, а я піду скажу Гвен нагріти води і дістати чисті рушники і простирадла, - почала командувати Анабель.

 — Навіщо, - я розуміла наївність свого питання, але мені потрібне було підтвердження. 

 — Твоя дитина вирішила сьогодні нас навідати, тож ти зараз поводишся спокійно, а ми пошлемо за лікарем і Леоном.

 — Не треба, - я вхопила її за руку.

 — Що ти таке кажеш? - від здивування завмерла вона.

 — Вони не встигнуть, води тількищо відійшли, - ми обидві перевели погляд на сукню, що вже стала мокрою. 

 — Не добре, - прошепотіла Анабель, - Чекай! - сказала вже вона голосніше і побігла донизу. 

  В мене почалися перші перейми, не сильно болючі, але я знала, що далі гірше. 

  Через кілька хвилин наді мною пихтіли Гвен і Анабель. Мене уклали на подушки й давали пити відвар з м'яти, щоб зменшити біль і заспокоїти. Допомагало мало, але сперечатися сил не було.

 — Волосся розв'язати треба, не можна з заплетеним народжувати, - говорила Гвен і возилася з моїм волоссям.

 — За цей час і по лікаря б з'їздили, - сказала Анабель. 

 — Вже точно пізно, - сказала я і закричала. Цього разу було надто боляче, сльози боллю котилися по щоках.

  Лінда принесла миску з водою й поставила біля мене. Я розмито бачила її перелякане лице.

 — Лінда, йди до Річарда і приглянь за ним, - наказала Анабель. 

 — Мені страшно, - плачучи, я схопила за руку Анабель.

 — Від тебе треба лише тужитися, - сказала Гвен, що вже сиділа на ліжку між моїх ніг, - І починай зараз.

  Після її наказу я пам'ятаю все як в тумані. Багато боллю, сліз, мій крик, а потім дзвінкий плач. Я так хотіла побачити свою дитину, але від втоми очі закривалися. Потім відчула прохолодну воду на обличчі й ніби отямилася. 

 — Не засинай, не можна тобі зараз, - Гвен постукала по моїх щоках. Дитина продовжувала плакати на руках Анабель, даруючи лише свої крики, - Вітаємо, тебе з донечкою. 

 — Дайте мені її, - я простягнула руки. І лише коли донька була у мене на руках, злякалася чи не надто я слабка, щоб тримати її. Чи не впущу її. 

  Я бачила червоне, зморшкувате личко з темним пушком на голові. Вона не перестала кричати навіть у мене на руках. Просто розлючено кричала і викручувалась. Ніби не вона вийшла зарано, а ми її потривожили. Така маленька. Дрібненька дівчинка.

 — Треба повідомити капітану, - сказала Гвен.

  Я подивилася на неї і тут в мене виник план.

 — Ні, ми зробимо по іншому, - сказала я, не відводячи очей від свого золотка.