Глава 53

 Селеста

  Поки я намагалась забавити малюка, в іншій кімнаті назрівала справжня гроза. Глорію не дуже радувала новина про жорстокість її брата. Воно й не дивно, скільки горя вона зазнала через нього. 

 — Ти чому такий засмучений? - запитала в малого, що зовсім перестав реагувати на мої забавляння.

 — Мами немає...

 — Твоя мама розмовляє з тіткою Глорією. Ти пам'ятаєш її? 

  І моє серце заболіло, коли малюк Річард заперечно замахав головою. Через Олівера він не знає свою рідну тітку, яка любить його всім серцем. 

 — Та дівчина, що залишилася з мамою, сестра твого тата. Її звати Глорія, вона твоя тітка, що дуже тебе чекала і любить, - спробувала пояснити я.

 — А чому вона не приходила до мене? - тоненький голосочок ледь помітно затремтів від невідомої образи. 

 — Розумієш, - почала я, не знаючи як виправдатися, - дорослі інколи сваряться. Так сталося і з твоїми татом і тіткою.

 — А вони помиряться? Мама казала, що довго ображатися не можна.

 — Твоя мама права, але інколи стається не зовсім... правильно, - розмова була схожа на дорослу. Не дивлячись на те, що переді мною сидів маленький хлопчик. 

  Невдовзі до нас приєдналася Анабель. Вона була засмучена, але старалася не показувати цього перед сином. Він і так достатньо бачив, та добре, що не розумів усього до кінця. 

 — А де тітонька? - Річард підняв до матері зацікавлений погляд. Схоже я все ж змогла зацікавити його новою родичкою. 

 — Вона приготувала для тебе подарунок і хоче показати його тобі.

  Малий так зрадів, що ледве не почав стрибати. Звичайно, хто ж не любить подарунки. Леон частенько балував мене різними дарунками. Рука сама потяглася до медальйона на моїй шиї. Нещодавно чоловік зробив мені таку приємність. Я довго пручалася чи приймати його, бо він був дорогим. Та Леон був просто непохитним. Тому я носила прикрасу не знімаючи. Мені так подобався його вигляд. В акуратній срібній оправі містився камінь зеленого аметисту. Вся ця краса висіла на білій шовковій стрічці, яку я могла змінювати з часом. 

 — Річарде, - захоплено промовила Глорія, яка щойно увійшла до кімнати з коробкою, - Я знаю, що завинила перед тобою. Але кожного свята я обирала тобі подарунки з надією, що ми побачимося. 

  З великої коробки вона дістала меншу, що була зроблена з дерева. Як тільки коробка опинилася в руках малюка, його очі аж засяяли. Всередині лежав маленький кораблик. Кожна деталь якого була майстерно відтворено з справжнього корабля. Білі паруса нагадували хмари. Було очевидно, що це робота справжнього майстра.

 — Твій дядько Елліот - капітан корабля. Він допоміг вибрати мені цей подарунок. Тут відтворено всі деталі як у справжньому кораблі. 

 — А він покаже мені справжній корабель? Я хочу побувати на ньому, - після такої заяви я посміхнулася. 

 — Ну якщо ми гарно його попросимо, то може в нас і вийде, - відповіла Глорія. 

 — А й справді, де Елліот? Ранній ранок, а його немає, - зауважила я. 

 — В ночі прийшли робочі з коробля і сказали, що виникли проблеми на кораблі, що має вирушити в подорож через кілька днів. От він і пішов розбиратися. 

  Коли вона дістала новий ящичок, хтось постукав у двері.

 — А це напевно Елліот повернувся, - сказала господиня дому і передала ящик малюку, - Розкривай, а я зараз повернуся. 

  Глорія пішла, а Річард з допомогою своєї матері зміг відкрити наступну коробку. Там лежав коричневий плюшевий ведмідь. Пам'ятаю як у дитинстві я мріяла про такого. Ходила по ринку й роздивлялася їх. Знала, що для нашої родини це нездійснена розкіш. А зараз розуміла, що моя дитина зможе отримати таку іграшку. 

 — Доброго ранку, леді, - на порозі кімнаті з'явився Фейт.

 — Вітаю, Фейте. Вас прислав Леон? - запитала я.

 — Так, сказав, що тут для мене знайдеться робота, - наступне його запитання було до Глорії, - Я можу зайняти окрему кімнату? 

 — Так, ті двері, - вона вказала на дерев'яні двері до сусідньої кімнати.

 — Селесто, ходімо, - він махнув головою, запрошуючи мене.

 — Думаю, Анабель потребує більше допомоги ніж я, - я звернула увагу на жінку, що весь час сиділа тихо ніби боялася себе видати зайвим рухом. 

 — Так, так... я йду, - розгублено сказала Анабель, не підіймаючи голови. Вже у дверях вона обернулася й звернулася до мене, - Селесто, можеш піти зі мною? Тоді мені буде спокійніше.

  Я мовчки встала та пішла за ними. Фейт спершу оглянув видимі рани, а потім опитав про те, як це сталося. Після короткої розповіді подій минулого вечора, лікар дав їй суміш, що допоможе з загаєнням ран та знеболить уражені місця. Коли Фейт закінчив з Анабель, то повернувся до мене. 

 — Ну, а тепер ти розповідай. Що в тебе сталося? Є нові відчуття?

 — Вчора я перехвилювалася і мені стало погано, болів живіт. 

 — Дитина активна?

 — Так, дуже. Вчора не давала мені спокою, а сьогодні, на диво, тихо. Думаю, вона втомилася.

 — Я б не був таким впевненим. Народжувати зарано, та можливо. Я поговорю з Леоном, щоб перебратися до вас. А зараз тобі потрібен спокій. Ти п'єш чай з трав, що я давав. 

 — Так, але після нього дуже хочеться спати.

 — Він заспокоює.

  Після того як пішов Фейт, Глорія накрила на стіл. Я навіть не помітила як сильно зголодніла. Закінчивши зі смачним сніданком, ми чекали мого чоловіка.