Глава 51

  Селеста

 — Що ти будеш робити? - запитала я.

 — Зранку поїду в місто до офіцера. Потрібно покарати цього покидька.

 — А якщо твій кузен прийде сюди? Що мені робити? 

 — Не прийде, в нього не вистачить сміливості прийти у мій дім, - прояснив Леон. 

 — Леоне, в домі буде мала дитина і наше ще ненароджене маля, - доносила свою думку, - Мені страшно від цієї ситуації.

 — Отже, ми разом поїдемо, але ви залишитеся в домі Елліота й Глорії.

  Я схвально закивала. Цей план мені був більше до вподоби. Треба підготувати кімнату й принести побільше теплих речей. Ринулась до сходів, що вели нагору до спальних кімнат, але зупинилася на другій сходинці. Втома накрила миттєво, сили покинули тіло. А внизу живота з'явився дивний дискомфорт. Бісові нерви й хвилювання. Видихнула все повітря з легень. Щось ця ситуація вивела мене з себе. І явно не на краще.

 — Селлі? - голос Леона чувся ніби здалеку. Потім якась лайка, але я вже не зосереджувалась на словах. Притулилася до стінки, аби не впасти. Та сильні руки підхопили мене, - На сьогодні з тебе досить, я сам все зроблю, а ти будеш відпочивати. Зрозуміла? - причитував мені чоловік. 

 — Угу...

  Не хотілося залишати Леона наодинці з Анабель, особливо знаючи про їхнє спільне минуле. Але дитину я ставила понад усе. В спальні було тихо, навіть занадто. Дискомфорт не зникав, оскільки я не могла заспокоїтися. Зрештою, вмостилася зручніше й почала робити глибокі вдихи і видихи. Раніше це допомагало. Крізь заплющені повіки помітила рух біля себе. Наступної миті моєї руки торкнулися маленькі пальчики. До мене прийшов малюк Річард. 

 — Привіт, маленький. Ти сам прийшов до мене? - у відповідь той лише закивав, а потім додав:

 — Мені холодно.

  Я оглянула його. Схоже Анабель помила його в теплій воді, одягнула його ще сухі речі й накинула поверх вовняну хустку. В будинку було досить тепло, і його не мало би трусити від холоду, але можливо він промерз дорогою сюди. Я відсунулася трохи й поплескала біля себе. 

 — Ходи до мене. Будемо грітися разом.

  Малий заліз на ліжко й притулився до мене, а я обійняла його. Такий приємний запах, ніби десь поруч було поле ромашок. Невже всі діти так пахнуть, або це розігралася моя фантазія. Через кілька хвилин почула мирне сопіння. Річард заснув. За турботою про нього я не помітила, що дискомфорт внизу живота зник. Здається, мені потрібно було відволіктися від переживань. А тепер і мене тягне в сон. 

  Обережні кроки поряд зупинилися. Було важко розплющити очі, але я це зробила. Наді мною стояла Анабель. На ній була моя сіра сукня, а сліди крові змиті з лиця. Шкода, що так не можна зробити із синцями, що виднілися на білосніжній шкірі. Вона явно хотіла забрати свого сина до себе. 

 — Вибач, я сказала піти йому наверх в кімнату, але не подумала, що він потурбує тебе. 

 — Нічого страшного, ми зігріли один одного, - я допомогла Анабель обережно взяти Річарда на руки, - А де подівся Леон?

 — Він прибирає на кухні. Ми залишили трохи гармидеру і мені за це дуже соромно. 

 — Досить. Все добре, а зараз вам необхідно відпочити. 

  Дівчина вдячно кивнула й покинула мою кімнату. Я трохи полежала дивлячись у стелю й знову поринула в сон. 

  З самого ранку в мене страшенно боліла голова. Швидкі збори і ми готові виїхати в місто. Єдине, що мене турбувало, - це вагітність. Їхати верхи було незручно й небезпечно. Тому останні місяці я не каталася верхи на коні. Але зараз залишатися вдома самій було ще більш небезпечно. Рішення Леона було непорушне: їхати разом з ним і лише з ним. 

  До міста дісталися швидко, хоча я встигла змерзнути. Ми їхали на окраїну міста, де жили Елліот та Глорія. Я глянула на Анабель, що разом з Річардом їхала на іншому коні. Вона прикрила лице напівпрозорою шаллю, аби прикрити сліди побиття. Зранку Леон знайшов свої дитячі речі в одній із скринь на горищі й віддав їх малому племіннику. Адже діти менш стійкі до холоду. 

  Невеличкий будиночок зустрів нас теплою атмосферою. Приємні запахи трав і чогось солодкого просто літали в повітрі, наповнюючи легені. Я була щаслива побачити свою подругу. Хоча бачилися ми не так давно. Нещодавно Глорія навідувала мене і навчала в'язати маленькі речі для моєї майбутньої дитини. Якщо чесно, виходило в мене так собі, але мені було цікаво робити хоч щось. 

 — Селесто, я так рада тебе бачити, - Глорія кинулася обійняти мене й, здається, саме тоді помітила ще одну гостю, - Анабель?

 — Я залишу вас тут у безпеці, - сказав Леон, - Скоро повернуся. 

  Ми пройшли всередину будинку, аби не світитися на вулиці. Бо особливо зацікавлені вже поглядували на нашу компанію.

 — Річарде, яка я рада тебе нарешті побачити, - хазяйка дому простягнула руки до малюка, й він одразу кинувся їй на шию, обіймаючи, ‐ Я навіть не очікувала, що брат дозволить мені побачити племінника. 

 — Це не зовсім так, - сказала Анабель, відкриваючи своє лице зі слідами, що залишив Олівер. 

 — Ходімо зі мною, - я взяла Річарда за руку, - Твоїй мамі та тітоньці треба поговорити.