Глава 50

 Селеста 

6 місяців потому

  Початок зими був суворим. Холод пробирає до кісток, коли знаходишся вулиці. На щастя, я сиджу в теплій оселі біля каміну. Леон не дозволяє гуляти на вулиці при такій погоді й всіляко оберігає мене. 

  Я виглянула у вікно. Там поодинокі сніжинки опускалися на землю. Справжня краса. Особливо, коли спостерігаєш за цим здалеку, де тепло й затишно. 

 — Місіс Міддлтон, я вже піду додому, бо скоро почне темніти, - сказала Лінда, - На кухні приготована вечеря й теплий узвар.

 — Дякую, можеш іти додому. 

  Поклонившись, дівчина пішла, а я ще сиділа та грілася. Маленькі поштовхи змушували поглажувати живіт. Зовсім нещодавно дитина почала рухатися й майже кожної години давала про себе знати. На диво, це було приємно, принаймні вдень. Бо вночі вона потребувала ще більше уваги, судячи по її активності. Та мені всеодно було приємно відчувати свою дитину. Перший час було важко. Постійна нудота, втома, сонливість, головний біль ‐ усе давало зрозуміти, що буде складно. Та зараз стало легше - з'явився апетит, бувало навіть таке, що я від'їдала у Леона. 

  Полум'я почало стихати. Потрібно було підкинути ще, але дрова в будинку закінчилися й треба було сходити на вулицю за ними. Я вкуталася ще сильніше й, через усю свою волю, пішла на вулицю. Холод пронизав майже одразу. Чому саме сьогодні нікого немає вдома? Лінда вже пішла, Леон у шахті, Фейт живе у місті, час від часу навідуючи мене, а Гвен та Рубен у сусідньому селищі випивають. Взявши кілька дровин, щоб я могла нести їх без перешкод, пішла до будинку. 

 — Скільки разів я казав тобі не підіймати важке? У твоєму стані необхідно берегтися, - суворий голос мого чоловіка налякав мене, - Кидай їх, я сам занесу.

 — Гаразд, та хочу, щоб ти знав,що мені не важко просто принести трохи дров до будинку.

 — Я не сумнівався в тобі, але потрібно берегтися заради дитини.

  Знайшовши до будинку, я повернулася на своє ще досі тепле місце. Леон додав ще дров у камін. Приємний тріск заполонив кімнату. 

 — Ти сьогодні рано повернувся додому, - зауважила я.

 — Вирішив відкласти справи й присвятити трохи часу дружині. 

 — Трохи? А якщо мені буде мало?

 — Не буде, адже скоро я набридну тобі своєю увагою. 

 — Впевнений, що цього вже не сталося? - зі смішком сказала я.

 — А що? Я вже тобі набрид? - він вмостився на диван, що стояв поруч.

  В мене виникла ідея як отримати ще більше ласки і турботи. Піднявшись зі свого місця, я підійшла до Леона й спробувала самостійно всістися йому на коліна. Та це зробити було не так просто. Кругленький живіт заважав зробити це сексуально чи хоча б граційно. Тому мій чоловік взяв ситуацію в свої руки і сам посадив мене до себе на коліна. Як тільки я притиснулася до нього, то відчула поштовх усередині. Від чого на моєму обличчі з'явилася гримаса болю. 

 — Що таке? Болить? - миттєво відреагував чоловік.

 — Схоже маля ревнує і вимагає до себе уваги.

 — Ти так вважаєш?

 — До цього я сиділа й погладжувала живіт, і дитина поводилася тихо, а як тільки перестала, то почався протест. 

 — Отже, ви обоє потребуєте моєї уваги, - одна його рука притримувала мене, застерігаючи від падіння, а інша почала погладжувати живіт, інколи постукуючи пальчиками, щоб привернути увагу дитини, - Що ти сьогодні їла?

 — Лінда вдень зварила для мене рибної юшки й напекла хлібу, тому обід у мене доволі ситним.

 — Тоді повечеряємо разом?

 — Тааак... - протягнула я, погоджуючись, - Лінда сказала, що приготувала щось на вечерю.

 — Якщо чесно, мені більше подобалося як ти готувала. Було смачніше.

 — Я можу повернутися на кухню. Мені не складно, - хоч мова йшла про те, щоб поїсти, але ніхто не поспішав вставати. Ми продовжили ніжитися в обіймах один одного. 

 — Не потрібно, я хочу знати, що ти в безпеці і ніяк собі не нашкодиш.

 — А мені набридло цілими днями лежати і нічого не робити. Скоро я стану товстою від цього.

 — Кохати менше я тебе не стану, лише більше, особливо коли ти подаруєш мені спадкоємця. 

 — Раптом народиться дівчинка? - запитала я.

 — Тоді вона все успадкує або більшу частину, якщо народиться ще одна дитина. 

 — Ще навіть перша не з'явилася, а ти вже другу плануєш?

 — Я не проти мати багато дітей від тебе, - сказав Леон й поцілував мене в шию, - Ходімо, тебе треба нагодувати.

  Після смачної вечері ми рушили в ліжко. Трохи розмов, трохи мого читання і Леон заснув. Зовсім як мала дитина. Мій же сон все не йшов, тому було прийняте рішення піти на кухню й випити теплого узвару. Можливо, він мене розслабить і тоді вдасться заснути. 

  Та який  же страх на мене навів стукіт у двері до будинку. Темрява вже заполонила вулицю. Кого привела сюди дорога? Гвен і Рубен, якщо повертаються, то відчиняють двері самі. Єдина думка, що виникла в голові – тікати. Стук знову повторився, та цього разу сильний ніби хтось колотив кулаками по дверях. Я хотіла побігти наверх, аби розбудити Леона. Але стук продовжувався так відчайдушно, що здавалося хтось таким чином просив допомоги. Повільно я підійшла до дверей, з острахом провернула ключа. Морозне повітря вдарило в лице, тіло покрилося мурахами, тонка сорочка зовсім не захищала від холоду. Дивлячись на жінку з дитиною на руках, я була нажахана. Ця жінка зовсім не була схожа на колишню Анабель. Синці під очима, розбита губа, червоний слід на щоці, сльози на очах – усе це не давало розпізнати в ній ту розкішну жінку.

 — Будь ласка, впусти нас, - запрохала вона.

  Без зайвих думок я відійшла, пропускаючи її з дитиною всередину. Маленький хлопчик був закутаний у жіноче пальто, здогадуюсь, що воно належало Анабель, адже та була лише в легкій сукні. Провівши їх всередину, підкинула дров у камін й звернула увагу на промокший одяг жінки. Напевно намокло через сніг.

 — Я принесу сухий одяг, - звернулася до неї. Цього разу її погляд вперше усвідомлено зупинився на мені, а саме на моєму округленому животі. Не чекаючи її дозволу, пішла наверх по одяг та й розбудити Леона не завадить. Взяла свою звичайну сіру сукню й теплий плед. Оглянула чоловіка, що міцно спав, не підозрюючи про наших гостей.