Глава 46

 Селеста 

  Я не могла нормально дихати. Страх миттєво скував тіло. Револьвер був направлений не на мене, та від цього легше не ставало. Адже дуло вказувало на мого чоловіка. Попри все він повільно завів мене собі за спину, оберігаючи.

 — Олівере, ти робиш помилку, - голос Леона був рівним та спокійним. 

 — Хіба? Ви зрадили родину. Колись за це страчували. 

 — Ми зробили це заради щастя Глорії. 

 — Хто дав тобі право розпоряджатися її життям?! - його крик змусив всіх здригнутися. 

  Хоч він і був переповнений люттю, та я помітила, що його рука дрижала. Сподіваюсь, що це від невпевненості, а не від злості.

 — Після смерті батька я став її опікуном! Я! - його агресія лякала. Я схопила Леона за руку від страху. Мою руку накрила долоня мого чоловіка, заспокоюючи.

 — Якщо Ви хвилююєтеся за життя своєї сестри, то я Вас запевняю те, що сталося з моєю першою дружиною випадковість, - втрутився Елліот. 

 — Та мені начхати на твою дружину і її смерть. Вона... - він перевів дуло револьвера на Глорію. В мене серце кров'ю облилося. Як він може погрожувати своїй рідній сестрі? - Вона осоромила мене, зганьбила нашу сім'ю! За це їй прощення немає.

  — І чим саме вона тебе зганьбила!? - тут уже терпець увірвався Леону, - Ти сам себе ганьбиш! Про твої гуляння вже не тільки плітки ходять. Розберися з собою, а потім говори про інших! 

 — Замовкни! Ти теж нічим не кращий, одружився на жебрачці й навчаєш усіх як жити!

  А ось тут Леон не витримав. Не знаю, що саме зачепило його – слова про власні помилки чи образа мене. Але мій чоловік ринув вперед на свого кузена. Леон відчайдушно схопив револьвер, намагаючись вибити його з рук Олівера. Обидва чоловіки впали на землю, боротьба стала гарячою й жорстокою. Леон намагався зробити все можливе, щоб витіснити зброю з рук супротивника. В той час як Олівер, з усією своєю силою, намагався утримати її. 

 — Зробіть щось, вони ж повбивають один одного! - звернулася я до Елліота. 

  Та звук пострілу змусив замовкнути. Я різко повернулася до чоловіків. Те, що побачила, змусило кров захолонути. Леон лежав на землі й кривився від болю, а на білій сорочці виступала червона пляма в районі грудей. 

 — Леоне! - я кинулася до нього, падаючи на коліна. Кривава пляма ставала більшою. Я спробувала затиснути рану руками, щоб хоч трохи зупинити кровотечу. Сльзи почали стікати по моїх щоках. 

 — Ти сам винен, - сказав Олівер, який вже встиг встати. Мушу визнати йому теж дісталося. Розбитий ніс, кров, що стікала з-під волосся, рвана рана на губі, - А ти... - він вказав на Глорію, - Ти мені більше не сестра. Тож навіть не смій з'являтися на порозі мого дому.

 — Леоне, - прошепотіла я, намагаючись допомогти йому. Елліот вже встиг осідлати коня й, я так думаю, поїхав по лікаря. Глорія теж присіла біля мого чоловіка. Вона щось говорила, та я не чула її. Виринула з цього стану тоді, коли Леон взяв мою руку й підніс до свої губ, цілуючи.

 — Все буде добре, - його голос заспокоював, - Тут немає нічого страшного. 

 — Мовчи, бережи сили, - рукою провела по його щоці, а потім продовжила затискати поранення, бо однією рукою це виходило погано. 

 — Я не покину тебе, Селлі, не хвилюйся. Завжди буду поруч з тобою й нашою дитиною.

 — Я знаю, - закивала я. 

  Час ішов, а лікаря все не було. Елліот вже встиг повернутися й допоміг накласти пов'язку, аби зупинити кровотечу. Леон весь час був у свідомості та говорив зі мною. Втомившись чекати того лікаря, ми покликали на допомогу селян. Ті підігнали віз, доправили нас додому й довели Леона в кімнату на ліжко. Я весь час була поруч з чоловіком, спостерігаючи за його станом. По-справжньому стало страшно, коли температура почала рости. 

 — Глоріє, принеси холодної води, - покликала я дівчину. Вона й її чоловік весь час були у вітальні, ‐ Леоне, чуєш мене? Поговори зі мною. Скажи, як ти себе почуваєш?

 — Від твоїх дотиків тільки краще, - він спробував усміхнутися, та вийшло поганувато.

 — Якщо жартуєш, то не все так погано.

 — А я не жартую.

  Кроки Глорії відволікли мене. Дівчина принесла миску холодної води й рушник. Я промочила рушник і поклала його на голову чоловіка. Його бліде лице здавалося майже білим на фоні чорного волосся. Потрібно було щось робити. Чекати більше не можна. 

 — Принеси мені пляшку міцної випивки, можливо горілки чи коньяку, гострого ножа й декілька рушників. 

— Ти впевнена?

 — Я не буду більше чекати та допоможу сама, - поглянула на Леона. 

  Його стан турбував мене все більш й більше. Хоч і здається, що кров зупинилася, але куля все ще була всередині й це могло призвести до запалення. Я не була впевнена у своїх діях, однак зволікати не можна. Коли Глорія принесла все, що я просила. Взявши склянку, наповнила її на половину коньяком й піднесла до губ Леона. 

 — Випий, не хочу, щоб ти відчував біль на повну.

  Він слухняно виконав мій наказ. Колись я бачила пінцет в одній із шухляд. Швидко відкривала їх почерзі й рилася в пошуках потрібної речі. А знайшовши інструмент, помітила наскільки дрижали руки. Облила пінцет спиртним, тим самим дезінфікуючи. Повільно зняла пов'язку й оглянула поранення. Шкіра навколо рани почервоніла, а з самої рани стікала цівка крові.

 — Буде трохи боляче, - повідомила я Леону, й обернувшись до Глорії додала: - Ти не зобов'язана це бачити. Спускайся вниз і поклич Гвен.

 — Гаразд, - закивала дівчина та покинула кімнату. 

  Піднесла пінцет до рани й глибоко вдихнула. Повільно занурила інструмент всередину рани й помітила як тіло чоловіка напружилося. Він старався не рухатися, щоб допомогти мені. 

 — Вибач мені, - прошепотіла я.

 — Ти кликала? - до кімнати зайшла Гвен, в її голосі я помітила хвилювання. 

 — Так, будеш допомагати мені.

 Вона мовчки стала поруч і спостерігала за тим, як я пробую витягнути кулю. Коли я вже була невпевнена, що зможу, то наткнулася на неї. Залишилося витягнути її без загрози для життя. Мені було страшно, що я зроблю щось не так. Та думка, що гірше вже не буде, давала сили рухатися далі. Через кілька секунд я витягла кулю, та радіти було рано. Кров з ще більшою силою почала покидати тіло.