Глава 43

Селеста

  Страх накочував щосекунди. Якщо він застане тут капітана Меєра, то наслідки будуть невтішні. Всього кілька секунд я була в занімінні, а потім зрозуміла, що потрібно щось робити.

 — Леон тут... - оголосила я для парочки закоханих і кивнула на вікно, де було видно наближення мого чоловіка.

 — В цьому домі є інший вихід, тобі потрібно... - Глорія одразу ж почала рятувати Елліота. Вона піднялася і, взявши його за руку, хотіла потягти до виходу.

 — Ні, я не збираюся ховатися. Якщо потрібно протистояти твоїй родині, то зроблю це. Одного разу відпустив тебе, ще раз я цього не винесу.

  Стук у двері змусив всіх замовчати. Я стояла і не знала, що робити. Відкрити двері? Вдати, що нікого немає? А от Елліот не вагався і пішов відкривати. Вже перед самими дверима я зупинила його.

 — Йдіть до Глорії. А це краще зробити мені. Він не зірветься на мені, - пошепки запевнила чоловіка я, але нечутно додала: - Сподіваюсь...

  Ще стук. Схоже йому урвався терпець. Я різко потягнула двері на себе, відкриваючи їх. І мої очі зустрілися з його. Доброго будо мало. Чоловік злився, а я знаю, що цей стан він не завжди контролює.

 — Що ти тут робиш? І не смій мені брехати, - він говорив спокійно, але цей спокій не заспокоює, як зазвичай, а навпаки пригнічує. 

 — Ти повинен мене зрозуміти, я хотіла як краще...

  На диво, коли він проштовхнувся всередину, то не відштовхнув мене, а взяв за руку і повів за собою. Схоже він очікував побачити капітана Меєра разом з Глорією, бо здивування в нього не було.

 — Капітане Міддлтон, - в знак вітання чоловік, що стояв поруч з Глорією кивнув. Я вирішила не втручатися в розмову без особливої потреби. І золовка вирішила теж саме. 

 — Що тут відбувається, Елліоте? Мені здавалося минулого разу все всі зрозуміли, але, очевидно, ні.

 — Я прошу у Вас руку Глорії Міддлтон.

 — Хочеш одружитися з нею? Тоді тобі не до мене, а до її брата.

 — Він не дозволить, а я хочу отримати благословення від її родини.

  Леон пройшовся по кімнаті, сів у крісло й закрив руками лице, зітхаючи.

 — Суспільство вас не прийме.

 — А ти думав про це, коли одружувався? Вас же прийняло суспільство. 

  Це була не зовсім правда. Досі ходили незадоволені перешіптування, і з Леоном відмовляються співпрацювати деякі багатії. Уявляю що будуть говорити, коли в нас народиться дитина. Щось про зіпсовану кров і як я посміла спаклюжити рід Міддлтонів. 

 — Мені начхати на їхню думку.

 — Мені теж, але я хочу зробити все правильно.

 — Леоне, - звернулася Глорія, - Якщо хочеш бачити мене щасливою, то благослови.

  Запала тиша. 

 — Де ви будете жити? І як, враховуючи твою роботу?

 — Тут у мене є будинок. Ми з Глорією будемо жити там. За її добробут можеш не хвилюватися. 

 — А саме це мене й хвилює. Вона моя єдина сестра, нехай і не рідна.

 — Ми в будь-якому випадку обвінчаємося. Від тебе залежить тільки правильність усього. 

  В цю мить я зверталася до Господа, аби лиш Леон дозволив. Та мій чоловік мовчав. Він знав, що сам зробив неправильно, не спитавши дозволу у мого батька. Але тей би не дозволив, тому в нас не було вибору. Проте розуміння, що і в Глорії то вибору немає. Або вона вийде заміж за коханого, або через певний час їй знайдуть нареченого, якого вона не покохає.

 — Леоне, - я торкнулася плеча чоловіка, схиляючи його зробити правильний вибір. Він важко зітхнув борючись з усім, що на нього навалило.

 — Нехай Господь благословить вас.

  Ці слова стали новою надією для закоханих, а от Леон, сказавши слова, залишився нахмуреним.

 — А зараз моя кузина їде додому, до весілля ви разом жити не будете, - він встав і пішов до виходу, та вже у дверях додав: - Зараз же!

  Я швиденько рушила за чоловіком, а Глорія затрималася, аби попрощатися. На вулиці я підійшла до Леона й взяла його за передпліччя. 

 — Леоне, ти сердишся на мене? - не знаю, чому запитала, адже це було очевидно.

 — Селесто, ми подружжя. Ти мала би сказати мені, а не діяти за моєю спиною. 

 — Ти б не дозволив, - заперечила я, - Ти б зробив усе, щоб ця зустріч не відбулася. І тільки спробуй сказати, що я не права. 

  Образа засіла всередині. Невже так важко зрозуміти мене. Чи він вважає лише себе правим. Ця розмова відбила бажання розмовляти далі. Не хочу витрачати даремно нерви. Мені потрібен спокій. Відійшовши від нього, я сіла на свого білогривого коня.

 — Селесто! Ти куди зібралася?!

 — Додому.

 — Поїдемо разом. Мені потрібно повернутися на зустріч, а ти можеш почекати мене у...

 — Ні, я їду додому, не хочу злити тебе ще більше, - це був сарказм, мені хотілося, щоб він збісився. Хоча відчуваю, що можу про це пожалкувати. Та зупинятися я не збиралася. Нехай він потім шкодує про нашу сварку. Я прихлопнула поводдям, поганяючи коня. В думках було лише одне - вибачатися я не буду, нехай не чекає.

  Вдома було підозріло тихо. Ніяких сварок старих чи навіть їхнього хропіння. Напевно десь у селищі нашли місце, де можна випити. Я сама ніколи не любила спиртне. І це скоріш не через смак, а стан батька. Мені було страшно стати такою ж. Для своєї дитини я повинна стати найкращою мамою і найближчою людиною. Від усіх сьогоднішніх подій, розболілася голова. Мною було прийняте рішення піти полежати. Тільки план вийшов з-під контролю, оскільки я заснула. А прокинулась від гуркоту внизу. Хтось заліз у дім? Не посміли б, знаючи хто тут живе. З острахом я вийшла з кімнати, йдучи прихопила металевий підсвічник. Нехай спробують мені нашкодити, тоді їм це теж так просто не минеться. 

 — Та щоб тебе чорти побрали, старуха!

 — Ти на себе то глянь, - цей голос точно належав Гвен, а перший значить Рубену, - Ти старе і немічне! 

 — Що тут відбувається!? - крикнула я, щоб мене помітили.

  На кухні був безлад: перевернуті казанки, уламки посуду, перекинуті стільці. А серед усього цього безладу стояло два червоних, майже синіх, тіла. Це ж треба так пити, щоб і ноги не тримали.