Глава 42

 Селеста 

  Зранку я встала перша. Не хочу, щоб Глорія чекала поки я буду ніжитися в ліжку з її братом. Я досі соромилася сама не знаю чого. Це ж нормально, що чоловік і дружина сплять в одному ліжку. Та я не хотіла, аби хтось думав чим ми займаємося. І байдуже, що моя вагітність вказує саме на це. Готувати я не могла, як тільки наближала руку до тепла, вона починала пекти. Тому пішла в комірчину по банку з медом. Мені хотілося зробити щось солодке для перекусу. І ягоди перетерті з медом мені здавалися ідеальною закускою, особливо якщо намастити це на свіжий хліб.

  Та там мене чекала несподіванка. Рубен спав, обіймаючи якусь пляшку, прямо на підлозі. Він повинен був вчора доставити листа, де повідомлялося про те, що Глорія залишається в нас. Але зараз я бачила цей лист на підлозі біля п'яного чоловіка. Зараз мені не хотілося бушувати та кричати, адже я могла розбудити не тільки його. Тому просто переступила цю невдячну сволоту і взяла те, по що прийшла. Не хочу псувати собі настрій через цього старого, він і так отримає від Леона за те, що не доправив листа.

  Щойно увійшла на кухню, туди ж зайшла Гвен.

 — Що ти тут робиш? - несподівано запитала вона. А я стою і не знаю, що сказати, - Хазяїн сказав не пускати тебе до роботи.

 — Коли це?

 — Вчора ввечері віддав наказ не допускати тебе до кухні та хатніх справ.

 — А чому? - мені потрібно дізнатися чи знає вона про майбутнє поповнення. 

 — Геть дурна чи що? Вже й про руку свою забула? - мені не сподобалась її відповідь, а точніше те, як вона це сказала. Та подумавши, згадала, що бувало й гірше. Головне, що зайві люди не знають про мій стан, - Давай іди звідси. Іди, іди, іди... - махаючи рукою, вона випхала мене з кухні. І що мені робити? Як тільки задала собі це питання, почула кроки зверху. Схоже хтось прокинувся, залишилось чекати чи то Леона, чи то Глорію.

 — Люба, а ти чому не спиш? - до мене долинув голос Глорії, - Тобі потрібно більше відпочивати. 

 — Я не втомлююся, - мою спробу заперечити нагородили суровим поглядом, - І що мені робити? Просто сидіти?

 — Пропоную почитати. До того ж, це корисно.

 — Я не впевнена, що...

 — Не хвилюйся, я буду допомагати. Леон зберігає книги у своєму кабінеті? - після того як я кивнула, дівчина рушила туди. 

  Мені було шкода Глорію. Зараз вона намагалася заглушити свій біль турботою про інших. Нехай дівчина й намагається не показувати свій справжній стан, та я пам'ятаю, якою розбитою вона була, коли Леон привіз її до нас. Тоді я бачила її справжні емоції. І мені було важко зрозуміти чому зараз вона їх приховує. Глорія ж може поговорити зі мною і їй неодмінно полегшає. На даний час моєю єдиною подругою є вона. І бачити її страждання, особливо внутрішні, дуже боляче.

 — Я знайшла збірку поезій Варга, - побачивши мій погляд повний нерозуміння, вона пояснила, - Це поет, що писав про кохання. Особисто я обожнюю його творчість. 

  Глорія пройшла й сіла на диван, киваючи, аби я зробила теж саме. Звичайно послухалася її, але не зводила погляду з її очей.

 — Можливо, поговоримо? Якщо ти виговоришся, то стане легше, - я все ж зробила спробу обговорити її внутрішні переживання. 

 — Ні, не зараз, - заперечила дівчина, й пошепки додала: - Нехай Леон піде з дому.

  А ось тут я її не зрозуміла. Що за таємність? Невже мій чоловік якось заважає? Та зайвих питань я не ставила. Якщо вона так хоче, то нехай буде так. 

  Коли я прочитала вже три вірші, а це майже п'ять сторінок, до нас спустився Леон. Спершу я його навіть не помітила. Лише коли Глорія не виправила мене, а я була впевнена, що читаю те слово неправильно, зрозуміла, що ми не самі. По одягу було видно, що він йшов на свою роботу, в шахту. 

 — Ти вже йдеш? - запитала я.

 — Сьогодні треба навідатися в шахту і перевірити як йдуть роботи.

 — То може я залишуся, - поцікавилася Глорія, - Селесті буде важко виконувати повсякденну роботу. 

 — Скоро має прийти нова помічниця, але це не значить, що я тебе проганяю. Ти можеш залишатися тут стільки, скільки необхідно. 

  Після цих слів він підійшов, поцілував мою щоку й зник за дверима.

 — Помічниця? Відколи вона у вас є?

 — Відтоді як я бовкнула, що мені важко, - зітхнула. Звичайно Лінда була приємною дівчиною й нічого зайвого з її уст не лунало. На відміну від інших людей, які називають мене відьмою і звинувачують у тому, що я приворожила Леона. Чоловік каже не звертати увагу, але не помітити ці шушукання важко. 

 — І правильно зробила. Не все ж тобі тягти на своїх тендітних плечах.

 — Де ти бачила щось тендітне? В мені її зовсім немає. 

 — А ось це вже неправда. Кожна жінка по-своєму прекрасна. Мій кузен не обрав би тебе будь ти ніякою. 

 — А як щодо тебе? - перевела я розмову в інше русло, - Що ти відчуваєш?

 — Вчора після похорону я була спустошена. Можливо у мене не було теплих відносин з батьком, та він же дбав про мене. Принаймні як міг, - всього на мить вона замовчала обдумуючи наступні слова, - Та він не давав мені того, чого я справді хотіла. Забороняв веселощі з однолітками, натомість в мене були уроки фортепіано. І, мабуть, через це я ненавиджу цей інструмент. 

  Я спокійно вислуховувала її сповідь. Вона не жила в голоді і холоді як я, але й щасливою не була. Не завжди багаті люди ростуть у любові, зазвичай їх світ крутиться навколо думки суспільства. 

 — Правду кажучи, мені сьогодні стало легше. Це схоже на відчуття ніби мене відпустили. Тому я не хотіла повертатися додому, в нову клітку.

 — Це ж не все що тебе турбує? - я намагаюся відкрити її ще більше. 

 — Елліот... - майже нечутно прошепотіла Глорія, - Я не можу без нього. Життя сіре й позбавлене кольорів, коли ми порізну. 

 — І що ти хочеш? - її слова змушували насторожитися.

 — Я хочу зустрітися з ним, хоча б один раз.

 — Ти розумієш до чого це може призвести?

 — Так, але зрозумій мене. Я не можу без нього. Туга стала сильнішою, коли я побачила його. В тей день, коли ми ходили за покупками, я побачила його.