Глава 37

Селеста 

  — Брате, це ти? - покликала Глорія.

 — Я, дорога кузино, - відповів Леон і одразу ж з'явився у кімнаті. 

 — В тебе взагалі совість є? Залишив дружину зустрічати гостей, а сам втік, - накинулася на нього дівчина, - Чому усміхаєшся? 

 — Є причина, от і радію, - на наші запитальні погляди він відповів: - Ми знайшли значні поклади мідної руди. Вона має покрити всі наші витрати.

  Мені не вірилося. Сталося те, до чого він весь цей час прагнув. Від радості за нього хотілося стрибати. 

 — Господи! Це чудова новина, - ці слова давалися з полегшенням. Чоловік підійшов до мене та пригорнув до свого боку однією рукою. 

 — Новина й справді чудова, Леоне, - підтримала мене Глорія. 

 — Тобі їсти подати? Ти ж не снідав.

 — Не буду проти. Твої страви я готовий їсти завжди, - він перевів погляд на свою сестру, - Глорія не дасть мені збрехати. Правда?

 — Я згодна. Смачнішого пирога я в житті не куштувала, - вона вказала на тарілку, де був її шматочок. На ній залишилися лише крихти.

  Від таких слів я вся почервоніла. Вміють же засоромити.

 — Мені треба накрити на стіл, - сказала я і викрутилася з рук чоловіка.

 — А я допоможу, - стала Глорія і пішла на кухню, - Що робити? - запитала мене, коли ми вже були на кухні. 

 — Занеси і розстав тарілки, а я зроблю все інше.

  Разом ми накрили на стіл. Отак наше чаювання переросло в повноцінний сніданок чи вже можливо обід. З вчорашньої вечері залишилося тушковане м'ясо, що було дивним, адже зазвичай Рубен і Гвен все з'їдали, не залишаючи нічого. Та й сьогодні їх видно не було. Очевидно, знову десь п'яні сплять. Я насипала собі картоплі, яку встигла зварити зранку, перед тим, як Леон пішов.

 — Леоне, я хочу забрати Селесту завтра з собою до міста, - почала домовлятися гостя.

 — Навіщо? - запитав він.

 — Я хочу ближче познайомитися з твоєю дружиною. Чи ти збираєшся ховати її від усіх.

 — Я її не ховаю. Навпаки, я пишаюся, що маю таку дружину, - тоді він звернувся до мене, - Завтра візьмеш білого коня і можеш їхати за покупками.

 — Дякую, Леоне, - щиро усміхалася я, а він лише кивнув та перевів погляд на Глорію. 

 — Як там наша сім'я? Мені від них нічого не чути.

 — Батько зараз тяжко хворіє, тому вдома не найприємніша атмосфера. Анабель присвячує свій вільний час маленькому Річарду, я вишиваю та допомагаю в догляді за батьком, а стара місіс Міддлтон клянеться, що переживе нас всіх.

 — А Олівер? Він теж зобов'язаний бути разом з вами і з дитиною, - насупився Леон. Її розповідь його не потішила.

 — Він став часто не приходити додому на ніч.

 — Ось воно що...

 — Мені шкода бідну Анабель. Вона ж розуміє, де він пропадає, - додає Глорія. Всі ці розмови про ту жінку тільки розбурхували мої ревнощі. Я здогадувалась про спільне минуле Леона і Анабель. 

 — Вона сама таку долю обрала. Ти краще розкажи що сталося з дядьком Августом.

 — Він вже кілька тижнів з ліжка не встає, хоча коли почув про твоє одруження навіть з кімнати вийшов, але потім впав.

 — Чому мені ніхто не повідомив? Стільки часу минуло. А що кажуть лікарі?

 — Вони спостерігають за ним, але, на жаль, прогнози невтішні.

  Я почуваюся не зручно. Всі ці розмови про родину, яку я майже не знаю, змушували мене почуватися не в своїй тарілці. Але скоро Глорія повідомила, що їй треба повернутися до себе додому. Леон пішов її провести. А я після нашої трапези прибирала зі столу. Миттєво мені потемніло в очах. Всього на секунду, але я похитнулася і мало не впала. Спираючись на стіл, я дійшла до крісла та присіла. Я згадала, що в мене давно не було крові. Тому причина такого самопочуття сама прийшла мені в голову. Мій здогад грів серце. Можливо, я це придумую. Але також ця фантазія могла рости в мене під серцем. Нехай це буде справді так. Зараз Леону я нічого не скажу. Треба впевнитися. 

  Наступного дня ми з Глорією відвідуємо місто. Вона водила мене по різних магазинах і наполягала, щоб я щось собі придбала. Хоча Леон дав мені гроші, та витрачати їх на безглузді речі я не стала. Не витримала лише тоді, коли побачила жіночі черевички з м'якої шкіри. А Глорія вирішила купити для мене капелюшок. Її головним доказом було те, що всі дами нашого суспільства повинні його мати. А ще рукавички для офіційних заходів. Їх я теж сама купила. І вже перед від'їздом я не витримала настанов Глорії та купила корсет і сукню темно-червоного кольору. З такими покупками ми їхали додому. 

 — Тебе не задовільнили покупки? - поцікавилася Глорія. 

 — Ні, все гаразд. Просто, можливо, я марно витратила стільки коштів.

 — Чому ти так думаєш?

 — Можливо, мої розміри скоро зміняться... - вирішила натякнути я. Її очі розширилися від подиву.

 — Мила, то ти... Господи! Леон буде дуже радий.

 — Тільки не кажи йому зараз. 

 — Думаєш він відмовиться від тебе?

 — Ні, але я не так давно почала йому подобатися, - я підбирала слова для кращого пояснення, - І якщо я стану схожою на якусь бочку, то перестану подобатися Леону.

 — Леон точно не забуде твоєї краси. За це не хвилюйся, тобі не можна, - захихикала вона і ми поїхали далі.

.♡ Якщо вам цікаво, що буде з Леоном і Селестою далі, то поставте вподобайку і підпишіться на мене. Ваша активність — це моя найкраща мотивація ♡.