Глава 33

Леон

  Ніч вже покрила землю. Кімнату освітлювали лише кілька свічок. Їх світла не вистачало, але мені здавалося, що я бачу кожну маленьку частинку її тіла. Селеста зараз лежала на мені і виводила пальчиком візерунки на моєму тілі. Її руде волосся відбивало світло свічки і нібито світилося. 

 — Люди будуть здивовані. Вони не зрозуміють. Я й сама до кінця не розумію всього, - тихенько заговорила вона.

 — Що саме ти не розумієш? 

 — Як так сталося. Ми з тобою...

 — Ти й не повинна це розуміти. Просто прийми цей факт, - після цього вона припіднялась на лікті. Через це покривало сповзло відкриваючи її оголене тіло. 

 — І ми не будемо це приховувати? 

 — Навіщо? Ти моя дружина і я не збираюсь від цього відмовлятися.

 — Навіть так? - грайливо сказала Селлі. Я вже звик її так називати. Дівчина притиснулася до мене міцніше, а її пальчики взялися перебирати моє волосся. 

 — Я зустрів твого батька, - згадав про недавню зустріч, - Він тебе більше не потурбує. Не хвилюйся. 

 — Дякую Вам.

 — Тобі. Запам'ятай, ти звертаєшся до мене на "ти".

 — Гаразд, то ти не проти повторити?

 — Я тільки за. 

  Я перевернув нас так, щоб вона була внизу. А сам розмістився між її ніжками. Вид, що відкривався мені, був надзвичайним. Усе в ній було ідеальним. Я провів пальцем по її нижній губі, а після поцілував. У відповідь Селлі простогнала мені в рот, коли я за один поштовх увійшов наполовину. 

 — Леоне... - продовжувала стогнати Селеста від моїх рухів всередині неї. А я тим часом перейшов до шиї. Цілував її, іноді прикушуючи. Мені подобалося бачити сліди від зубів на її шкірі. 

  — Чорт, - задоволення почало накатувати хвилями, - Селлі,  ти прекрасна, чуєш мене!?

  Ніяка фантазія не могла замінити цього. Вогонь наповнював вени. Я помітив, що Селеста була близька до своєї розрядки. Тому вирішив допомогти їй. Моя рука лягла на її груди, і я почерзі приділяв їм увагу, масажуючи і стискаючи соски. Для зручності закинув ноги дівчини собі на плечі і прискорив свої рухи. На тілі почали з'являтися капельки поту, волосся прилипало до скронь. Селеста вхопилася руками за мої.

 — Так! Так! Господи! - Селлі кінчила раніше за мене, але моя насолода не змусила мене чекати.

 — Все добре? - прилігши збоку, запитав я і заправив її вогняне волосся за вухо.

 — Просто прекрасно... - дівчина довірливо притиснулася до мене, а через кілька хвилин я почув тихе сопіння. Селлі заснула. 

  Ранок почався із смачного сніданку, який моя дружина встигла приготувати, поки я спав. Хоча мені хотілося зранку притиснути голу дівчину до себе. Наступного разу вона з ліжка не втече. Поцілувавши дружину, я вирушив до шахти. На стежині вже біля самої шахти стояли жінки, які виглядали чорни із моря.

 — Вітаю дами. Здається, шторм надвигається.

 — Так, капітане. Дасть Бог, сардин до берега принесе, - відповіла одна із жінок.

 — Щось рибальські кораблі затримуються, - зауважив я.

 — Ми боїмось, що їх віднесло течією до інших берегів.

 — Якщо так, то не буде що заготовити на зиму.

 — Надіємось, що вони повернуться. Голодувати не хочеться, а у більшості ще й діти малі є.

 — Будемо надіятись на краще, - погодився я.

  На шахті до мене дійшли новини, що мій кузен зараз командує шахтою свого батька, і справи йдуть не найкращим чином. На владнання термінових справ пішло близько години, а потім я поїхав до кузена. По дорозі до його шахти я зустрічав змарнілих людей, і що найдивніше вони йшли не до шахти, а від неї. Я прив'язав коня до дерева і пішов вниз.

 — Я не чарівник і не вмію робити золото з повітря! Прийдеться почекати! - кричав Олівер людям, що зібралися біля нього, а потім пішов геть від них. А коли помітив мене, то здається прокляв весь світ.

 — Тебе батько прислав? - одразу заволав він.

 — А навіщо, - спокійно відповів я. 

 — Вказати на мої помилки?! Зачитати нотації?! Чи ти від моєї любої дружини? Може вона думає, що я погано працюю? - зі зневагаю сказав він.

 — А вона даремно хвилюється?

 — Менше знає – краще спить.

 — У неї інші підозри, - спробував я натякнути йому.

 — Ігри? Розпуста? Який джентльмен не дає собі волю?

 — Я.

 — Відколи це? - засміявся Олівер.

 — З весілля. 

 — Весілля?! З ким? - на його лиці застиг шок.

 — Моєю дружиною стала Селеста.

 — Вона ж... Ти взагалі розумієш, що накоїв? - на моє мовчання він відповів сам, - З такою дружиною тобі дорога закрита в будь-який поважний заклад, ти відріжеш себе від суспільства...

 — До мирного і спокійного життя? - перебив його я, - Я якось витримаю повір, - з сарказмом сказав. Про таке життя я лише мріяв. 

  А ця розмова відбила бажання спілкуватися далі. Тому я попрощався і пішов звідти. Я повернувся додому. Селеста протирала пил у вітальні.

 — Ви вже повернулися?

 — Ти, - виправив її я.

 — Так, звичайно. Ти вже повернувся? - повторила вона, але на цей раз дражнячи.

 — Можу піти, якщо заважаю хазяйці дому.

 — А якщо я скажу, що не хочу, щоб йшов? - вона підійшла і як ні в чому не бувало поправила моє пальто і комір сорочки, - Тобі принесли листа. 

  Тоді я звернув увагу на конверт, що лежав на столі, біля вази з польовими квітами, які так любила моя дружина. Я взяв листа, відкрив та прочитав. О'Форт хоче зустрітися у своєму банку для обговорення бюджету на наступний місяць. 

 — Вибач, Селлі, треба з'їздити у місто, - повідомив їй, - Можливо, тобі хочеться поїхати зі мною?

 — Я б задоволенням, але мені вистачає роботи тут.

 — Тоді зустрінемось пізніше, люба, - я поцілував її у щоку і пішов до коня.

 З другом ми засиділись майже до вечора. Він як і всі не був у захваті від мого рішення одружитися. Або якщо бути точним від того на кому я одружився, але щиро привітав та побажав щастя. Разом ми трохи випили у трактирі, а потім розійшлися. Зараз я вже їхав додому. Морське повітря било в лице, якби не спішив додому, то обов'язково скупався би у морі.