Глава 31

Леон

  Проміння сонця пробиралося крізь щилину у шторах, намагаючись розбудити всіх хто спав. І цією жертвою став я. Перевернувшись на інший бік, хотів рукою притягнути до себе Селесту. Та наштовхнувся лише на холодну тканину. Вона пішла. Невже покинула мене, щоб повернутися до роботи? 

  Я сів на ліжку і озирнувся навколо. Мій одяг лежав на підлозі біля ліжка, а сукні Селести не було. Вчора я зірвався на неї за цю сукню і дуже про це шкодую.

  Вчора на світанку до мене прибіг батько Марти і благав про допомогу. Генрі зловили за браконьєрством. Він знову вбив фазанів на приватній ділянці. І ситуацію погіршувало те, що ця ділянка належала судді, який мав його судити. Весь час я шукав способи добитися того, щоб його не стратили. Роль його захисника була важливою, адже простих селян ніхто не слухатиме. Все ж я добився пом'якшення покарання, але не знаю, що гірше. Смерть чи п'ять років ув'язнення. Знаючи в яких нелюдських умовах там тримають людей, я зрозумів, що він і року не протягне. І це добивало мене. Він з Мартою міг жити щасливо. Я забезпечив їх усім: роботою, помешканням, тканиною для пошиття одягу. Його вагітна дружина залишилась сама, і добре, що хоч її батьки готові допомогти їй. 

  Зараз не хотілося думати про це. Єдина думка була про втікачку, яка змушувала моє серце знову відчути щось. Одягнувши брюки і сорочку, я почав спускатися вниз. На сходах мене зустріла Гвен.

 — Капітане, до Вас прийшла місіс Міддлтон, - я лише кивнув. У вітальні з чашкою чаю сиділа Анабель. У темно-зеленій сукні зі стриманою зачіскою вона виглядала старшою. І я мимоволі порівняв її з Селестою. Рудоволоса завжди обирала зручний одяг, який не сковував рухи, а своє волосся неохайною скріплювала ззаду, та так, що завжди щось стирчало і ще й додавала у свою зачіску свіжі квіти. Так вона випромінювала невинність і дитячість. 

 — Радий, що ти завітала до мене, - це була звичайна вічливість. Бо зараз я міг думати лише про одну жінку. Селесту.

 — Я проходила неподалік і вирішила навідатися, - вона трохи помовчала, - Я чула про хлопця, якого ти захищав.

 — Схоже чутки швидко розходяться.

 — Тей суддя грає в карти разом з Лестером...

 — І? - не зрозумів на що вона натякає.

 — Ти б міг щось зробити через Джорджа Лестера, якщо потоваришуєш з ним.

 — Це не правосуддя, Анабель. 

 — Леоне, ми вже не діти. Правосуддя не існує. 

  Ця розмова мені набридла і я вирішив змінити тему. А підходящу я знав. Її син.

 — Як там мій племінник?

 — Він моя розрада. Олівер віддалився, і я знаходжу втіху в сині.

  Про свого кузена я знав багато. Вчора він заходив у таверну, де спец послугою були жінки. Анабель не заслуговувала на таке ставлення до себе, але засмувувати її зараз я не збирався. Нехай самі розбираються.

 — Як справи на шахті? Вже знайшли залізняк?

 — Від нудьги почала цікавитися шахтарською справою?

 — Від цього залежить наш статок і наше майбутнє. Олівер не задоволений моєю зацікавленістю, каже що леді не повинні пхати носа у справи свого чоловіка. 

 — Але тебе це не зупиняє. Ти завжди була така.

 — Але шлюб цьому не сприяє. 

 — Завжди? - запитав я.

 — Дивлячись хто твій чоловік, - на цій ноті розмова завершилася. Я провів Анабель до виходу і пішов шукати Селесту. На кухні сиділа лише Гвен, яка чистила картоплю. 

 — Ти Селесту не бачила?

 — Бачила, капітане, - відповіла та і замовкла. 

 — Ну!? Де вона?

 — Пішла, сер. У Керівелл, до батька. Якраз перед приходом місіс Міддлтон. 

  Якого чорта!? Чому вирішила повернутися у те пекло? Чи вона так тікає від мене? Часу на роздуми не було. Вона не могла піти далеко. Я за одну мить вилетів з дому і кинувся до конюшні. На швидку руку засідлав свого коня і поїхав за нею. На одній з стежин прогулювалася Анабель, та вона мені не потрібна. Кінь біг галопом, а дівчини все не було видно. І ось вдалині виднілася жіноча фігура. Селеста, у своїй новій жовтій сукні з червоною накидкою, йшла, щось наспівуючи. Поруч біг її вірний собака Рон. Під'їхавши, я зупинився біля неї. Вона здивовано і навіть злякано дивилась на мене.

 — Чому ти вирішила втекти?

 — Сер, я... я... 

 — Я погано з тобою поводився? Ображав? Хіба ти не привикла до дому, роботи, мого характеру?

 — Так, сер, але...

 — І ти навіть без слів знаєш, що мені потрібно. 

 — Вчора приходив мій батько. Він сказав, що повернеться по мене сьогодні, а я не хочу для Вас проблем. Та й після того, що сталося...

 — Ти вирішила, що більше не можеш бути моєю прислугою, - я міг зрозуміти її.

 — В мене немає вибору, сер.

 — Ти права. Служанкою ти мені бути не можеш.

  Думка прийшла одразу. Я знав, що маю зробити. Зробити все правильно і законно. 

 — Давай руку, - я простягнув їй руку, щоб посадити попереду себе. Перші хвилини поїздки дівчина мовчала, але потім запитала:

 — Куди ми їдемо, сер?

 — До церкви.