Глава 24

Селеста

  Вже пройшло пів дня, і весь цей час Леон не виходив зі свого кабінету. Зараз я мала віднести йому вечерю і не знала наскільки це вдала ідея, оскільки від обіду він відмовився.  Я все гарненько розклала на таці і пішла до його кабінету. Постукала вперше – ніхто не відповів. Постукала удруге теж нічого. Я з острахом відчинила двері. Леон сидів за столом зі склянкою прозорої коричневої рідини, очевидно бренді або віскі. Розправивши плечі, я підійшла до столу і почала розставляти страви. 

 — Вам потрібно хоч щось з'їсти. Не знущайтеся над собою. Воно того неварте. 

  Я вже збиралася піти, але Леон взяв мене за руку. Він притягнув мене ближче до себе і огорнув мою долоню своїми руками. 

 — Завтра зранку будь готова. Я обіцяв, що ми поїдемо до міста, - сказав Леон і поцілував мою руку. Від цього жеста моє серце на мить зупинилося. Я розуміла, що він п'яний, але цей момент був таким чарівним. І я боялася зруйнувати його. Щоправда розуміння неправильності тисло десь всередині з неймовірною силою. Це треба зупинити, поки не стало пізно. Бо якщо я це не зроблю зараз, то не зможу зупинити його потім.

 — Леоне, не потрібно, - напівшепотом сказала я, - Мені потрібно йти.

  Переступивши через себе, я вирвала свою руку і втікла як справжня боягузка. Можливо, я нею і була. Забігла на кухню і сіла на лаву. Серце билося так швидко, що здавалося проб'є ребра і вирветься назовні. Добре, що нікого не було, а то я не змогла б подивитись в очі нікому. 

  Щойно заспокоїлась, то пішла у свій куточок. За час, що я тут, цей дім став мені рідним. Я була щасливою і заснула з посмішкою на обличчі. 

  Ранок почався невдало. Я проспала, тому Гвен знайшла ефективний спосіб розбудити мене, а саме гриміти каструлями. Від такого шуму і мертвий з могили встане. 

 — Вставай, ледащо, - сказала вона.

 — Сама нічого не робиш, і мені спокою не даєш.

 — Тебе вже хазяїн чекає, а ти спиш.

  Я визирнула у вікно, і там вже на небі яскраво світило сонце. Схоже сьогодні буде сонячний день, що для цих країв можна вважати рідкістю. Можливо, якби я встала раніше, то пораділа б цьому дню, але зараз, коли я запізнювалася, на це часу не було. 

  Вчора я лягла спати в одязі, тому зараз швиденько взулася, взяла свою червону накидку і вибігла на вулицю. Кінь Леона був уже готовий до подорожі, але самого Леона я ніде не бачила. Ззаду гримнули двері, обернувшись я побачила капітана, який тількищо вийшов з будинку. 

 — Ти вже готова? - запитав він, оглянувши мене. 

 — Так... майже, - я оглянула себе, нібито все не так уже й погано.

 — То поїхали? - він як завжди сів на коня першим і подав мені руку, саджаючи попереду себе. Було так ніяково після вчорашнього. Сподіваюся, що Леон нічого не пам'ятає.  Притискатися спиною до його тіла було неймовірно приємно. У цьому блаженстві я перебувала всю дорогу до міста. 

 — Ви так і не сказали мені навіщо ми приїхали сюди.

 — Декілька днів тому зі мною зв'язалася одна людина і попросила про невелику послугу, - загадково розпочав він, - Я подумав, що ти будеш рада. Ходімо.

  Він перший зайшов у таверну, а я за ним. Людей було не багато. Кілька старих чоловіків сиділи купкою і грали в карти, запиваючи дешевим вином. Запах був не з найприємніших, але дивно звичним. Раніше в таких місцях я щось крала, щоб не вмерти з голоду. Мені не одразу стало зрозуміло хто сидів за столом, до якого привів мене Леон.

 — Джек? Це... це ти? - за столом сидів мій молодший брат. 

 — Сестро...

  Я не дала йому нічого сказати. Просто кинулася Джеку на шию. І так сильно обійняла, що стало важко дихати, принаймні мені точно. Я так давно його бачила, що, здається, забула як він виглядає. А братик змужнів за ці місяці, але під очима залягли синці. 

 — Я залишу вас. Спілкуйтеся, - сказав Леон і, розвернувшись, вийшов з таверни. Я сіла за стіл, напроти брата і все не могла відвести погляду. Він справді тут.

 — Я сумував за тобою, сестро. Без тебе все не так, як раніше. 

 — А як раніше вже не буде. Я не повернуся, - думка, що він прийшов для того, щоб вмовити мене повернутися додому, розривала моє серце на шматки.

— А я тебе про це і не прошу. Батько досі збіса злий на тебе, - почав виправдовуватися Джек, - Я сумував за тобою.

— Я теж. Вас батько не ображає? Ти казав, що він злий зараз.

 — Не так, як тебе... але інколи ми з Джошем змушені ночувати в сусідки.

 Джош був найсильнішим з нас усіх. Він був моїм маленьким сонечком. Хоча вже він не маленький, але для мене назавжди таким залишиться. 

 — А чому ти його не взяв з собою?

 — Він сьогодні на роботі, не хотів його відволікати.

 — Справді? А де він працює?

 — На фермі будують нове приміщення, от він і допомагає. Платять не багато, але й те добре, - розповів Джек. 

 — Схоже вдома зміни... А ти як? Досі працюєш по найму?

 — І так, і ні... Зараз більшу частину часу я працюю на шахті, але коли виходить, то в якості підробітку допомагаю людям по господарству. 

 — Я не так давно пішла з дому, а ви так змінилися... - я взяла його долоню в свою. Було приємно бачити свою рідну кров. 

 — Ти теж змінилася на краще. Містер Міддлтон добре до тебе відноситься, раз дозволив нам побачитися, ще й сам привіз тебе. 

  Ми проговорили ще приблизно годину, поки Леон не повернувся. Я попрощалася з братом і вийшла з таверни. Свіже повітря одразу заповнило мої легені, надаючи мені можливість дихати на повні груди. Леон посадив мене попереду себе знову. На цей раз я без жодної сором'язливості відкинулася на нього, відчуваючи спиною сильне тіло Леона.

 — Дякую Вам.