Глава 23

Селеста

  Звук пострілів змусив кров у жилах захолонути. Тільки би Леон не постраждав. Все ж я вирішила ослухатися його і вийти з дому, щоб впевнитися, що з ним все гаразд. Не встигла я дійти до коридору, як переді мною пронісся Леон, який ніс містера Олівера. Я зрозуміла, що він поранений, тому побігла взяти чистих простирадл і гарячої води. 

 — Гвен! - покликав Леон, - Допоможи мені.

  Я швидко почала підійматися на другий поверх до спальні Леона. Там у дверях стояла Гвен, очевидно вона не поспішала допомогти.

 — Пане, я боюся крові і... - вона запнулася та швидко покинула кімнату.

 — А я не боюся, - поставила миску з водою на тумбу і почала рвати простирадло. Леон прийнявся мені допомагати. Куля влучила в плече і пройшла навиліт. Але я не розуміла чому аж так багато крові. Коли кровотеча майже зупинилася, Леон прийнявся зашивати свого кузена. Його біла сорочка набула червоного забарвлення і я не могла зрозуміти чи поранений Леон.

 — Ти не постраждав? - не розумію чому голос ніби тремтів. Саме неочікуване було те, що я звернулася до нього на "ти". Але він, здається, цього не помітив. 

 — Ні, їм вистачило розуму прицілитися один в одного. Правда, Елліот кращий стрілець за мого кузена.

 — Він теж постраждав? Можливо йому потрібно допомогти? - я піднялася, щоб піти. Але він зупинив мене, притримуючи за руку.

 — Його ледь зачипило, і до того ж він вже поїхав. Ти напевно перехвилювалася, можеш відпочити, далі я сам.

  Я лише кивнула і сіла в крісло, яке стояло біля шафи. Спостерігаючи за ним, помітила як майстерно він робив перев'язку. 

 — Де Ви навчилися накладати шви і робити перев'язки? Я раніше ніколи не бачила, щоб чоловік вміли так... - я не могла підібрати правильних слів, але все ж озвучила свої думки, - майстерно надавати допомогу. 

 — В армії був лише один лікар, тому ми всі вчилися один на одному. Не завжди була можливість дістатися до шпиталю.

  Внизу почулися жіночі крики. І вони явно не належали Глорії. В кімнату влетіла жінка в синій сукні. І як вона в ній бігла для мене залишилось питанням. Вона була настільки пишна, що жінки в ній майже не було видно. Вона одразу ж присіла на ліжку, біля містера Олівера. 

 — Як ти міг це допустити? - кричала вона. Я встала, щоб покинути кімнату. 

 — Анабель... - зробив спробу заспокоїти її Леон. 

 — Він помер? Як ти це допустив? - вона не заспокоювалась, але і сліз на її лиці я не бачила. Невже так вміло грає?

 — Ти можеш з ним поговорити, - сказав Леон. Я більше не хотіла спостерігав за цим, тому вийшла і спустилася га кухню. У вітальні сидів дядько Леона і Глорія. Вона виглядала такою нещасною. Схоже вона справді кохала його. Мені було дуже шкода, що все так склалося. 

  На кухні в повній тишині сиділи Гвен і Рубен. Я пройшла повз них, дістала з шафки бутилку бренді, наляла в склянку і випила невеликими ковтками. Горло опекло, але напруга почала зникати, або принаймні притупилася. Це вперше коли я пила спиртне, знаходячись у Леона. Налявши ще одну склянку, я не змогла її випити. Просто піднесла до губ і поставила назад на стіл. Коли капітан зайшов до кухні, на ньому все ще була кровава сорочка. Він взяв склянку, яку я не випила, і торкнувся губами саме там, де і я. 

 — Якби не Ви, то ваш кузен вже був би мертвим. Вони, - я махнула головою у сторону вітальні, - мають бути Вам вдячні. 

 — Бути вдячними не в їхній природі. 

  Почувся тупіт. Хтось важко ступав по сходах. Леон підійшов до дверей і відчинив їх. Обережно підглядуючи, я побачила, що там стояла його рідня, а містера Олівера виносили з дому двоє чоловіків, очевидно слуг. Його дядько розвернувся до нього.

 — Ти ганьбиш ім'я Міддлтонів. 

 — Мені шкода, що Ви так думаєте, дядьку.

 — Вдячності не чекай. Я звинувачую тебе в цьому інциденті, - він пішов до виходу. 

  Мене розривало від злості. Він не зміг зупинити свого сина, а звинувачує Леона. Сам не виховав належним чином і всіх винить. Щоб він згорів у пеклі. І я впевнена, що саме туди він і відправиться, коли настане час. Це його синочок не вартий ім'я. Саме він розпочав цю комедію і постраждав. 

  — Я хочу, щоб ти знав, що я тебе не звинувачую.

  Я настільки задумалась, що не помітила Анабель. Вона підійшла майже впритул до Леона. 

 — Зараз як ніколи, я потребую свого чоловіка, - Леон оглянув її з подивом, - Я вагітна. В нас з Олівером буде дитина.