Глава 18

Селеста 

  Я спостерігала як Леон проводив свою кузину. Глорія мені сподобалась і не тому що була красивою, а завдяки своїй доброті. Вона була ясною як сонечко коли прийшла сюди, але йшла задумливою і можливо засмученою.

  Коли я вийшла, щоб продовжити прати, то Леон підійшов до мене і заговорив:

 — Закінчиш і можеш відпочивати, вечеряти я сьогодні не буду, тому лягай спати, - віддавав він накази, - А завтра зранку ти зі мною поїдеш до міста.

 — Навіщо, сер?

 — Побачиш, думаю тобі сподобається, - Леон загадкового посміхнувся і коли збирався йти, призупинився, - Якщо можеш, то склади список продуктів, які треба купити на ринку.

 — Добре, я все зроблю. 

  Леон зайшов у дім, а я продовжила свою роботу. Пізніше повечеряла і поки ніхто не бачив занесла трохи їжі Рону. А зараз я сиділа біля печі на кухні і зашивала чергову дірку на своїй спідниці, схоже я десь зачепилася. Просити новий було незручно, тим паче я все ще пам'ятаю слова Леона про те, що від мене більше клопоту ніж користі. Тому я не просила для себе нічого. Зараз було літо, хоч у нас воно не було спекотним, а завжди відчувалася прохолода з моря. А от думки про осінь тривожили, холод тоді пробирав до кісток і постійні вітри теж. 

  Я і не помітила як заснула притулившись до стіни. Мені було так тепло і затишно. Сни сьогодні були приємні і такі солодкі, шкода що на ранок я нічого не пам'ятала. 

  Мені потрібно було швиденько приготувати сніданок, бо я не знаю наскільки рано він збирався вирушити до міста. Зі свіжих овочів приготувала рагу і додала туди шматочки м'яса. Хліб я уже не встигла б спекти, тому просто замісила тісто і поставила в тепле місце для того, щоб воно підійшло. А натомість спекла на сковорідці два коржики. Закінчивши готувати, я зібрала все на тацю і пішла на другий поверх, де знаходилися кімната і кабінет Леона. Стукіт кроків доносився з кабінету, тому я пішла туди. Зупинилася біля дверей і сказала:

 — Капітане, Ви не могли б відчинити мені двері, я принесла для Вас сніданок.

  Двері відчинилися і Леон запросив мене до кабінету. 

 — Я приготувала для Вас рагу і коржики. Коли будете готові їхати, то скажіть.

 — Ти теж поснідай і потім поїдемо. В тебе є щось накинути на плечі?

 — А це для чого? - не зрозуміла я.

 — Під час поїздки може бути прохолодно, я не хочу щоб ти змерзла. 

 — Я накину шерстяну хустину.

 — Гаразд, можеш іти.

  Спустившись на кухню я застала за столом Рубена і Гвен. Вони обоє вже наминали рагу, яке я приготувала, і запивали прозорою рідиною зі склянки та щось мені підсказувало, що то була не вода. Я пройшла повз них до невеличкого казанка і як тільки підняла кришку розпач охопила мене. Він був пустим. Лише з грязних стінок було зрозуміло, що в ньому була їжа.

 — Ви нічого не залишили мені, ‐ заявила і поглянула на цих двох ледацюг.

 — То більше готуй, якщо не вистачає, - сказав Рубен, - Тут кожен сам за себе. Не встигла, то залишишся голодною.

  Мене опанували такі почуття, що я не змогла стримати сліз. Невже вони не могли залишити мені хоч трохи. Щоб дарма не гаяти часу я взялася прибрати брудний посуд, який використовувала під час приготування. Закінчивши, вийшла в коридор та взяла хустину, я знайшла її кілька днів тому, коли прибирала у коморі. Накинула її на плечі і зайшла до вітальні, щоб діждатися Леона. Чекати довго не довелося, він скускався вже одягнений для поїздки. 

 — Готова їхати? - запитав він та зазирнув на кухню, - Гвен, забереш з мого кабінету посуд і вимиєш, - його погляд знову повернувся до мене, - Ходімо, почекаєш поки я запряжу коня.

  Через декілька хвилин він вивів коня, сам сів на нього і простягнув мені руку, щоб допомогти залізти. Я сиділа попереду нього, спиною відчуваючи його тіло. І ми вирушили до міста.

 — Ти можеш пройтися по ринку і купити продукти, а я завітаю до банку, - я лише кивнула, - Давно хотів з тобою поговорити, а нагоди не було, - мені стало лячно, невже він хоче поговорити про моє повернення до батька.

 — Якщо Ви хочете вигнати мене, то краще залиште в місті і не повертайте до батька.

 — Чому ти думаєш, що я вижену тебе?

 — Через мене у тебе... у Вас багато проблем і мій батько побив Вас...

 — Саме тому я не відпущу тебе до нього. Ти будеш зі мною в безпеці.

 — Дякую Вам, - в мене ніби камінь з серця впав. Ми зупинилися біля ринку і він спустив мене на землю.

 — Коли закінчиш знайди банк "О'Форт", я буду там.

 — А де він знаходиться? 

 — Прямо по цій вулиці, а потім направо, ти побачиш мого коня біля входу і якщо мене не буде, то зачекаєш.

 — Гаразд, я зрозуміла.

 — Селесто, - я вже обернулася і збиралася йти, як почула, що він мене кличе, - Тримай, бо безкоштовно тобі ніхто нічого не дасть, - він протягнув мені руку зі жменькою монет, коли я їх прийняла, він поїхав. Там виявилося 10 пенсів, цього мало вистачити точно. 

  Давно я тут не була, раніше щотижня тікала, щоб поїсти. А зараз маю гроші, щоб щось купити. Проходячи мимо прилавків, я знайшла те, що був мені потрібно: невеликий мішечок борошна, декілька в'ялених рибин, а також декілька свіжих, шматок баранини і там же я безкоштовно виторгувала кошик. Вже біля виходу з ринку, я побачила, що продають сіль і теж її купила, щоб засолити м'ясо і рибу. Поки дійшла до банку "О'Форт", то рук уже не відчувала. Як тільки я дійшла до приміщення, то звідти вийшов Леон.

 — Ти вже? - запитав він.

 — Так, ось це ваше, - я віддала йому 3 пенси, - Ми їдемо додому? 

  Я відчула як на мене хтось пильно дивиться. І помітила трьох чоловіків, які проходили повз і оглядали мене і Леон. У їхніх очах читався сміх. Авжеж бідна дівчина в порваному одязі і джентльмен стоять поруч. Такій як я ніколи не влитися в їхнє середовище.

 — Ходімо зі мною, - поклав мене Леон. І я пішла за ним. Як же я була здивована, коли ми зайшли у крамницю одягу. Він підізвав до нас літню пані, - Добрий день, мені треба підібрати для дівчини одяг.