Глава 12

Леон

  Дорога до будинку дядька Августа була недовгою. Як би мені не хотілося тут бути, але необхідно обговорити всі умови його пропозиції. На подвір'я вийшов один зі слуг дядька, я віддав йому поводдя і вирушив у дім. Чекаючи поки до мене вийдуть, я дивився на сад через вікно. Ззаду почулися кроки і звук відкритих дверей. 

 — Леон... - сказала Анабель, схоже вона не очікувала побачити мене.

 — Мій дядько вдома? Мені треба з ним поговорити. 

 — Зараз його немає, але він скоро повернеться. Я зараз попрошу принести чаю і закуски, щоб... - вона не встигла договорити, тому що я її перебив.

 — Мені нічого не потрібно.

 — І все ж таки, я скажу нехай принесуть, ‐ вона вийшла на декілька хвилин і повернулася з дівчиною, яка несла на таці чайничок, дві чашки і тарілку з закусками, - Можеш іти, я сама наллю чай.

  Анабель прийнялася сервірутити стіл для нас двох, але в цей момент в моїх спогадах зринув момент, як це робила Селеста, коли подавала мені вечерю. Такі схожі дії, але атмосфера і відчуття зовсім різні. 

 — Як пройшов базарний день? - це запитання вона поставила, щоб розрядити обстановку. 

 — Коли повернеться мій дядько? - я не збирався бути тут так довго і очікувати на його появу в компанії Анабель.

 — Ну і шуму ти підняв. Однак, це не всім до вподоби, - вона проігнорувала моє запитання, але в цей момент я зрозумів, що вона не просто так запитує про базарний день, як мені здалося раніше.

 — Зато дівчині прийшлось до вподоби. 

 — Вона дібралася додому? 

 — Я вирішив найняти її кухаркою. Її сім'ї немає до неї діла.

 — Ти краще відішли її назад. А то люди люблять засуджувати.

 — А ти? Засуджуєш? - її мало не трясло від емоцій. Злість, ревнощі та інші емоції переповнювали її. Анабель нічого не відповіла, а просто відвернулася від мене, ‐ Даремно я прийшов сюди. Тебе це тільки засмучує, - і я збирався вже піти звідти.

 — Леоне, справа не в цьому, - вона різко піднялася за мною.

 — А в чому ж? - мій голос уже майже зривавмя на крик.

 — Мені боляче розуміти, що ти мене ненавидиш. 

 — Боже мій, Анабель, невже ти не зрозуміла, що крім тебе для мене більше ніхто не існує. Поки я воював, я тільки і думав як повернуся до тебе. 

 — Леоне... - вона спробувала мене зупинити, але я продовжив говорити.

 — Невже наші обіцянки нічого не варті? Коли я їхав на війну, невже між нами нічого не було? Невже почуттів взагалі не залишилося? 

 — Я думала ти помер! - вона викрикнула цю фразу так, нібито це все пояснювало, - Як ти можеш задавати питання, відповідей на які в мене нема?

 — Чому ж їх нема, Анабель? - вона мовчала і тільки дивилася мені в очі, - Чому їз нема!?

 — Не надійся на щось, Леоне. Я кохаю Олівера. Забудь мене і живи своїм життям. 

 — Я так і зроблю, - злість переповнювала мене і швидко вийшов з дому, забрав поводдя у слуги і заліз на коня, в цей момент з будинку вийшла Анабель. 

 — Давай залишимося друзями, - її прохання було смішне.

 — Не бути нам друзями. Передай дядьку, що я згоден. 

 — На що згоден? - я не став їй пояснювати, а просто вирушив додому, - Леоне, на що? - все ще кричала вона мені.

  Повернувшись додому, не встиг я злізти з коня , як до мене вибігла Гвен.

 — Нехай дівчила збирається, вона їде звідси. 

 — Їде? - в її голосі було щось незрозуміле. 

 — Їде, - підтвердив, - Як і я.

 — Ви, капітане?

 — Я в столицю, а вона до батька. 

 — Але її батько тут, - ця її заява мене приголомшила. Я швидко попрямував до будинку. У вітальні сиділо троє чоловіків. Один зухвало закинув ноги на невеличкий столик. Вони вели себе так, ніби були тут господарями. Я зайшов до кімнати, зняв своє пальто і повісив на стілець, що стояв у кімнаті.

 — Чим я Вам зобов'язаний? 

 — Ти викрав мою доньку. Де вона? - в цей момент я зрозумів чому Селеста так не хотіла повертатися додому. Її батько був мерзенною людиною.

 — Не знаю. 

 — Вони обшукали будинок, - втрутилася Гвен.

 — І хто ж вам дозволив обшукувати мій дім?

 — Щоб забрати своє мені дозвіл не потрібен. 

 — Через те прийшов з сім'єю. Що не вистачило відваги прийти самому?

 — Я привів не тільки їх.

 — До нас їде натовп розлючених селян, - крикнув Рубен, який тількищо забіг у вітальню.

 — Щоб ти міг знову її бити? - мене вже брала злість. Він приймав Селесту за якусь річ, з якою він може робити все, що захоче.

 — А це вже не твоє діло.

 — Захочу і буде моє, - в цю мить один його синів накинувся на мене. Удар прийшовся мені по ребрах, я спершу трохи розгубився, але майже одразу я відкинув його від себе. Раптом ззаду на мене ще один налетів, мої старання, повернутися до нього, виявилися марними і до того ж, тей перший чоловік уже теж насувався на мене. Він ударив мене кулаком в лице і з носа пішла кров. На мене найшла лють. Я вдарив головою по його носу і він упав. Тей, що був ззаду схопив якусь мотузку, перекинув її через мою голову і почав душити. Коли повітря почало закінчуватися, а в очах темніти, я схопив його за плечі і скинув з себе. Та мене повалив на підлогу батько Селести і почав бити ногами, до нього приєдналися його сини. Коли вони зупинилися бити мене, я піднявся на ноги і врізав батьку, та так що в нього пішла кров з рота, напевно я вибив йому декілька зубів. Його сини вже до мене не підходили, а пішли допомогти батьку піднятися.

 — Коли будете виходити не забудьте зачинити двері, - кинув я їм і пішов до комоду, де стояла пляшка бренді. Одною рукою я спирався на комод, а іншою відкрив пляшку і наляв у склянку напій. Глянувши на рідину, я випив її залпом. До вітальні забігла Гвен.

 — Капітане, Ви живий, слава Господу. Я бігала до вашого дядька просити про допомогу, але він мене навіть на поріг не пустив.

 — Ти дівчину не бачила?

 — Та ні, її вже давно не видно, - сказала Гвен, - Може вона втікла? Якщо так, то це до кращого.