Глава 6

Селеста

  Все боліло. Кожен рух спричиняв нестерпний біль. Від голоду болів шлунок. Я тихенько пройшла крізь кімнату батька до комірчини. Там повинен лежати одяг когось із братів. На моє щастя там лежали штани з сорочкою. Я хутенько переодяглася і вийшла з дому. Місто було в годині ходьби і сьогодні був відкритий ринок, це означало що я зможу щось поїсти. Мені потрібно сховати своє волосся,  тому я взяла легку шапку та почала її вдягати. Моє волосся було довгим, густим та ще й рудого кольору, що робило мене занадто помітною. Ззаду почувся гавкіт, наш пес Рон біг за мною.

 — Привіт, друже, хочеш піти зі мною? Ти теж голодний? - пам'ятаю як мій брат Джейк приніс його ще цуценям і ми разом його ховали, щоб батько не побачив. Але все ж таки він дізнався і брат взяв всю провину на себе, щоб захистити мене. Звичайно батько покарав брата, це був його улюблений спосіб виховання. Він карав нас, своїх молодших дітей за найменші промахи, але не двох старших братів, тому що вони могли вже постояти за себе, а інші їх не цікавили. 

  На ринку стільки їжі, що в мене аж очі розбігаються. Рон вже десь бігає в пошуках живності. А мені складніше, грошей в мене немає, єдиний вихід десь щось вкрасти. Не думаю, якщо я візьму без дозволу шматочок пирога чи хліба, то продавець збідніє, але я хоч поїм. Головне не підходити до тих людей, які мене можуть знати. Я побачила як навколо однієї лавки. Підійшовши ближче, я зрозуміла, що тут продавали сушену рибу. Влившись в натовп, я побачила скраю невеличку рибинку. Я підійшла до краю, накрила рукою її та швидко запхала в рукав. І відразу пішла геть. Завшовши в провулок, я присіла, дістала рибку і почала їсти. Це перше що я з'їла за два дні. Вона здавалася мені неймовірно смачною, хотілося ще. 

  Раптом я почула гавкіт, це точно був мій пес Рон. Я вийшла із своєї схованки і почала видивлятися його. Те що я побачила не втішало мене, його тягнув кудись невідомий мені чоловік. Я побігла до нього.

 — Сер, це мій собака. Відпустіть його.

 — Йди геть, якщо не хочеш проблем, хлопче, - він грубо відштовхнув мене. Він далі тягнув Рона і тоді я зрозуміла куди і це привело мене в шок. Собачі бої. 

 — Відпустіть, це мій собака! - я почала кричати, і кинулася до людей, які це дивилися, але їм було байдуже, я їх тільки дратувала. За це вони мене штовхали і дехто навіть бив мене, садини від побоїв батька почали боліти з новою силою, але я не припиняла, - Рон! Це мій собака, відпустіть його! Він же помре! - хтось схопив мене за шапку і зняв її, моє руде волосся почало спадати на плечі. Від безвиході очі наповнилися сльозами і тут я побачила його. Цей чоловік дивився на мене і я не бачила в його очах зневагу до мене, а навпаки. Хтось штовхнув мене і я впала на землю. 

 — Зупиніть це безумство! - цей голос належав тому чоловіку, - Сер, це ваша собака? Я впевнений, що ні. Тож відпустіть собаку і припиніть це шоу.

 — А ти хто такий, щоб мені наказувати? - сказав мерзотник, який забрав у мене Рона.

 — Капітан Леон Міддлтон, моє прізвище вам щось говорить? - він підійшов до мене і присів, - З тобою все добре? Дозволь допомогти. 

 Чоловік – Леон здається – допоміг мені піднятися, заховав за свою спину при цьому тримав мене за руку. Його лодонь була холодною, але цей холод був для мене як заспокійливе. Той хто забрав мого Рона, відпустив його. Собака підбіг до мене і присів у моїх ніг.

 — Ходімо зі мною, - сказав Леон. І я пішла разом з ним.