Глава 5

Леон 

 — Хіба нам є про що розмовляти? Сьогодні твоє весілля Анабель і виникне забагато питань, якщо нас помітять двох наодинці.

 — Я просто хочу, щоб між нами не було непорозумінь. За ці роки багато чого змінилося і мої почуття до Олівера теж, - вона почала виправдовуватися і це виглядало жалюгідно.

 — Повертайся до гостей, те що було між нами вже давно минуло.

 — Я не шкодую про нас і якби це сталося знову, то я була б рада відчути все знову, - її слова були солодкі, вона намагалася заспокоїти мене, але ці слова завдавали лише біль, - Я б хотіла, щоб ми залишилися друзями.

 — Як ти це собі уявляєш? Ми будемо ходити один до одного в гості, пити чай і розмовляти про життя? Ми ніколи не будемо друзями, не з нашим минулим. А зараз прошу, іди у зал, тебе напевно вже чекають.

 — Гаразд. Сподіваюсь, що це не остання наша розмова.

  Вона вийшла з кімнати, щоб не викликати підозри, я ще трохи побув тут, а потім теж вийшов. Потрібно знайти Олівера та Глорію, щоб попрощатися. Глорія сиділа поруч з старою місіс Міддлтон і зацікавлено їй, щось розповідала. Вона була єдиною людиною, яку місіс Міддлтон обожнювала. 

 — Надіюсь ви не образитеся на мене, якщо я вас покину?

 — Можеш за це не переживати, твоєї присутності і так ніхто не помічав, - сказала місіс Міддлтон. 

 — Леоне, але ж ти навіть не танцював, подивись тут стільки красивих леді, запроси одну на танець, - протестувала Глорія.

 — Щось я не бачив і твого танцю. Подивись тут стільки гідних юнаків, потанцюй з кимось, - передражнив її я.

 — Нам потрібно буде зустрітися на днях десь у місті, - сказала кузина.

 — Звичайно, до зустрічі. 

  Я поглядом шукав Олівера, щоб попрощатися. Мій погляд зупинився на ньому, Олівер обіймав однією рукою Анабель і весь світився від щастя, приймаючи привітання від своїх друзів. Я вирішив не псувати йому настрій і по тихому піти. 

  Наступного ранку я збирався на ринок. В планах було заробити гроші, щоб протриматися на плаву ще трохи. В шухляді лежав годинник мого батька, він був виготовлений зі срібла і невеликою частиною золота. За нього можна було отримати 10 фунтів, якщо не більше. Хоча знаючи місцевих скнар, вони не дадуть і 7 фунтів. Зараз мені в очі кинулася обручка. Обручка, яку я купував для Анабель. Я взяв її з собою, можливо за неї мені щось вдасться виручити. Я спустився на перший поверх, там снідали Рубен і Гвен.

 — Ви на ринок, капітане? - задав питання Рубен.

 — Так, треба деякі справи вирішити. Повернуся через декілька годин.

  Давно я не був у таких людних місцях і це захоплювало. Люди кричали, щоб продати свій товар. Оскільки місто було на узбережжі моря, то було повно риби, вона була майже на кожному прилавку. На іншому кінці міста був порт, звідти виходили торгові кораблі, інколи військові. 

  За годинник мені дали 9 фунтів, а обручку я не зміг продати. Посед вулиці зібралися люди, вони всі кричали і сміяли. З цікавості я підійшов подивитися. Це були собачі бої. Один чоловік тримав на повідку великого собаку, він був розлючений. В натовпі я помітив Олівера і Анабель, схоже вони теж прийшли на крики. Хтось притягнув ще одного собаку, цей був грязним і очевидно дворнягою. 

 — Відпустіть, це мій собака! - кричав хлопчина, його відштовхували і били, - Рон! Це мій собака, відпустіть його! Він же помре! - хтось схопив його за шапку і зняв її. З-під неї випало довге руде волосся, а великі, наповнені слізьми, очі знайшли мене.