Глава 2

Леон

  Страх. Саме це я побачив в її очах страх і розгубленість. Моя прекрасна Анабель була тут, в домі мого дядька. 

 — Леон, це справді ти? - схоже дядько не очікував мене побачити і не дуже задоволений моєю появою.

 — Я дядьку. Чи ти не радий мене бачити? 

 — Звісно ми раді тебе бачити. Нам сказали, що ти помер ще три роки тому і побачити тебе сьогодні стало справжньою несподіванкою, - сказавши це, кузен підійшов до мене і обійняв, похлопуючи по спині. Схоже він справді був мені радий мені, напевно єдиний з усіх, тому що на обличчі Анабель я не помітив щастя, лише вічливу усмішку.

 — Схоже у вас сьогодні свято, я можу дізнатися на честь чого всі зібрались?

 — Сьогодні в мене радісний день, я одружуюсь, - кузен світився від щастя, схоже наречена і справді йому подобалася.

 — Справді? І хто ж наречена?

 — Та  що стоїть перед тобою, - місіс Міддлтон, хоча їй було вже більше вісімдесяти років вона виглядала непогано, звісно зморшки засіли на її лиці і волосся посивіло, але стальний характер залишився і її вміння зачипати людей за живе словами залишилось незмінним, і я випробував це на собі.

 — Через тиждень ми з Анабель одружимося, - ці слова Олівера були для мене ножем у серце.

— Не стій у дверях, сідай за стіл. Принесіть ще одні прибори для мого племінника, - дядько віддав наказ прислузі і сам сів за стіл, тільки після цього всі інші почали займати свої місця, так було завжди дядько вважав себе мало не королем і весь час нагадував про своє вище становище своєму молодшому брату – моєму батьку. Адже всі статки зазвичай передаються старшому сину, і дядько Август отримав цей маєток, гроші та статус у суспільстві в спадок, а мій батько тяжко працював, щоб побудувати невеличкий будинок і купити землю біля нього.

 Сівши за стіл, мені шматок в горло не ліз, хоча страви були апетитними. Я не міг відірвати свого погляду від Анабель, але її очі були опущені і вона старанно намагалася не дивитися на мене. 

— А тепер розповідай про свої подвиги. Адже ми виграли у війні, - він говорив так, якнібито і сам воював, але я більш ніж впевнений що він ні фунта не віддав для армії.

 — Немає що розповідати, можливо ми і перемогли, але і забагато втратили, - пригубивши вина, продовжив свою розповідь, - Скоро в країні буде голод, у багатьох селах уже люди повстають, щоб отримати хоча б шматок хліба.

 — Ну, то вже не наші проблеми, допоки шахта приносить нам гроші, то хвилюватися немає причин, - сказав дядько.

 — До речі, я хотів дізнатися про шахту "Плейґанг", яку відкрив мій батько. Вона зараз під вашим контролем? - схоже моє питання застало Августа Міддлтона зненацька. 

 — Розумієш... тут така справа, що твій батько збанкрутував перед своєю смертю і шахту довелося закрити, - сказав Олівер з деякою виною в голосі. 

 — Збанкрутував? Але чому, коли я ще був тут, то бізнес процвітав.

 — З часом шахта виснажилася, деякі ходи затопило підземними водами, а для того щоб копати далі потрібні були гроші, яких у нього не було. Звичайно він звертався до банків щоб ті надали йому кредит, але вони боялися, що вкладуть кошти у неприбуткову справу і відмовляли йому, - такого пояснення від Августа я не очікував. Їдучи додому, я хотів продовжити справу мого покійного батька, але схоже в мене нічого тут не залишилось.

 — Він не звертався до вас? Не просив позичити гроші?

 — Так, одного разу він прийшов до мене, але у нас теж було скрутне становище і я мусив йому відмовити, - ці виправдання були аблосютною брехнею, я подивився на місіс Міддлтон і по тому з якою неприязню вона дивилася на дядька, я зрозумів, що потрапив в зміїне гніздо. І моя кохана Анабель теж скоро сюди потрапить. Я хотів запропонувати їй заміжжя, тому що думав, що за моєю спиною буде успішна шахта, але зараз я не маю чого їй запропонувати. 

 — Мені, мабуть, уже час. Дякую, містер Міддлтон, що прийняли мене, але мені час навідатися до свого дому. Ще раз прийми мої вітання кузене, - я в останнє кинув погляд на Анабель, що ж ми ще поговоримо.