Глава 73. Дім, милий дім

У повітрі стояв запах пилу та вогкості. Очі поступово звикали до темряви навколо. 

— Де це ми? — прошепотів голос поряд.

Рада здригнулась, а потім прошепотіла заклинання — підвал осяяла куля світла. Побачивши поряд розгублене обличчя Альбрехта вона ледь не засміялась. Він був поруч! Покрутивши головою, дівчина помітила на підлозі старий блокнот та свічки. Вона відразу згадала той ранок, коли збиралася на пошуки матері. Це був підвал її родового будинку.

— Це мій дім. — дівчина у пориві обійняла його. Але відразу відсунулася та повернулася обличчям до виходу з кімнати. Щось було не так. Живіть ніби став більшим. Злякавшись, що він щось помітить раніше часу, дівчина поквапила його. — Ходімо. Треба перевірити який зараз рік. — за кількістю пилу Рада припускала, що тут також пройшов час.

Альбрехт кивнув, більше нічого не спитавши. Вони піднялися сходами, проминувши двері льоху. У будинку стояла тиша.

Рада та Альбрехт піднялися на перший поверх родового особняка. Під ногами скрипіли дерев’яні дошки. Рада давно не була тут, і кожен крок викликав у ній змішані почуття — тугу, спогади та тиху радість від повернення. 

Вона обвела поглядом їдальню, зупиняючись на старих меблях, вкритих шаром пилу Столи, стільці, картини — все було на своїх місцях, наче чекало її повернення.

Альбрехт, трохи розгублений, насилу стримував цікавість. Він мовчки йшов слідом за нею, спостерігаючи за кожною дрібницею, мов дитина, вперше опинившись в новому світі.

— Цікаво, скільки ж пройшло часу. — прошепотіла Рада, дивлячись на меблі.

Пройшовши через їдальню, вона ступила у вітальню. 

— Я скучила за цим домом. — промовила вона тихо. Повернувшись, Рада не побачила поряд Альбрехта.

Дівчину охопила крижана хвиля страху. Але раптом вона почула кроки. Вони лунали з їдальні. Підхопивши спідницю, дівчина пробігла повз великий стіл, та зайшла у прочинені двері кухні.

Альбрехт стояв з відкритим ротом та дивився на плиту.

— Що це? — запитав він, не відводячи очей.

Рада посміхнулася. 

— О, це… магічна плита. — сказала вона, ледь стримуючи сміх. — Я тобі колись розповідала. У цей час більше розповсюджені газові, але на магічному кристалі значно краще та безпечніше.

Альбрехт, здавалося, намагався пригадати.

— Так, щось таке пригадую.  — кивнув він, хоча виглядав ще більш враженим, ніж тоді, коли вперше чув це від неї.

Рада підійшла до плити, легенько провівши рукою по її поверхні.

— Величезний плюс, як на мене, що можна не переживати, що вміст каструлі опиниться на плиті. Вона відразу зробить менше вогонь, а коли буде готово то сама вимкнеться. — пояснила Рада.

Альбрехт кивнув, але було видно, що він все ще намагався осмислити побачене. Для людини, яка народилася у сімнадцятому столітті, це була незвідана магія. Газові, магічні плити. Електрика! Хоча він колись намагався уявляти усі ці речі. 

— Ходімо. — сказала вона, помахом руки запрошуючи його слідувати. — Ми підемо у двір. Я хочу подивитися, що там, а потім проведу екскурсію по будинку. 

Вона намагалася приховати свої справжні емоції, особливо неспокій, що раптово оселився у серці. Її тривожила думка про те, що Альбрехт може зникнути. Що Брама Часу визнає свою помилку та поверне його назад.

Вони вийшли у двір, і Рада затримала подих. Трава виросла вище, ніж вона пам’ятала, і тепер майже повністю покривала клумби, які колись вона прибирала.

— Заросло все, — задумливо промовила вона, дивлячись на густі зелені зарості. — Доведеться трохи попрацювати.

Вони підійшли  до масивних кованих воріт. Рада визирнула на вулицю. Там, на горизонті, виднілася дорога, яка була знайома їй. 

Раптом у небі пролунав гул, Альбрехт інстинктивно підняв голову, розширивши очі від здивування.

— Що це? — запитав він, намагаючись зрозуміти, що саме пролетіло над їхніми головами. — Що це за птах?

Рада поглянула на небо, побачила об’єкт, який стрімко віддалявся, і ледь стримала усмішку.

— Це пасажирський літак. — пояснила вона, похитавши головою. — Не птах.

Альбрехт уважно подивився на неї, ніби хотів ще щось запитати, але потім вирішив промовчати. Вона бачила, що він був приголомшений. 

Рада полегшено видихнула, напруга поступово залишала її тіло. Вона відчула, що нарешті вдома.

— Ну що ж, ходімо назад у будинок. — промовила вона, обертаючись до Альбрехта. — Я хочу показати тобі решту.

Вони повернулися у будинок. Завівши його у вітальню дівчина сказала, що відійде на декілька хвилин та швидко пішла до вбиральні, що знаходилася на першому поверсі. 

Зачинивши двері на замок, дівчина почала швидко розв'язувати шнурівку на ліфі. Скинувши сукню на підлогу, дівчина стала перед великим у весь зріст дзеркалом. 

Підібгавши губи Рада повернулася боком. Живіт справді став більшим. Чи могло це статися через переміщення у часі? Дівчина замислилася, провівши долонями по добре помітному животу.