72.1

Зарганс. Фероманськ

Попри біль та втрати життя тривало. З дня підписання мирної угоди пройшов місяць. Рада та Альбрехт знов продовжили у таємниці від Мерліна приходити один до одного щоночі. Перед тим, як заснути в обіймах вони часто розмовляли та обмінювалися жартами. Попереду їх чекало нове щасливе життя. Вони ще не знали де хочуть жити після весілля, але точно не збиралися залишитися у замку надовго. 

Дні ставали все довшими, а повітря настільки прогрілося, що можна було купатися у річці. Дівчина та хлопець іноді втікали з замку та бігли до води. Там цілуючись та сміючись вони проводили багато часу.

Вони здогадалися, що Мерлін звелів комусь за ними приглядати, щоб не втрапили в халепу. Але молоді чарівники легко обводили їх навколо пальця, і поки ті бачили, що вони сидять під деревом та читають, вони могли сидіти на цьому ж дереві та їсти яблука, які перед цим вкрали з їдальні. Хоч їм ніхто не забороняв їсти що заманеться, але саме щось вкрасти було цікавіше та набагато смачніше. 

— Тобі не треба йти до Мерліна? — поцікавилася Рада, бовтаючи ногами сидячи на товстій гілці.

— Ні.  Він скасовував зібрання ради.  Так що на сьогодні я тільки твій. — весело підморгнув він.

* * *

Сонячні промені, проникнувши крізь великі вікна, м’яко освітлювали кімнату. Повітря ще зберігало прохолоду ночі, змішуючись із тонкими ароматами свіжих троянд, які стояли на столику біля ліжка. Рада сиділа в глибокому кріслі з оксамитовою оббивкою, заглиблена в читання. Її пальці перебирали сторінки книги. Альбрехт із самого ранку поїхав у справах у місто. Рада звечора також планувала поїхати з ним, але зранку у неї розболілася голова та почало трохи нудити. Таке з нею іноді траплялося, тому дівчина вирішила довше полежати у ліжку.

Перегорнувши сторінку, дівчина раптом відчула, як нудота підібралася до горла. Кинувши книгу на підлогу вона побігла у вбиральню де її знудило. Через кілька жахливо довгих хвилин вона стояла спершись на рукомийник та дивилася на своє бліде обличчя у дзеркало. Дівчина не могла зрозуміти, що відбувається. Її охопила хвиля страху. Рада вирішила діяти негайно, але обережно. Не можна, щоб Альбрехт дізнався, що вона занедужала, бо тоді скасує усі плани. Їй не хотілося провести теплі дні у ліжку. Взувшись, дівчина пішла до лікаря.

У просторій кімнаті містера Клетіса пахнуло травами та аптечними мазями, Рада сиділа, боязко перебираючи пальцями поділ своєї сукні. Чоловік знав те, що трапилося з нею майже місяць тому. Дівчина боялася, що він виявить якесь ускладнення.

 Він заговорив тихо, але слова, які почула Рада, були мов грім серед ясного неба:

— Вітаю, міледі. Ви вагітні.

Дівчина застигла, її розум не міг осягнути почутого. Вона мовчала, намагаючись розібратися в тому, що сказав лікар.

— Коли востаннє була кров? — запитав він, дивлячись на неї уважно.

Рада розгублено знизала плечима. 

— Здається коли я була ще у Віджио. – сказала вона, відчуваючи, як її голос тремтить. Вона подумала про той час, коли пережила втрату. Вона була впевнена, що тоді це був викидень через стрес і втому. Між ними з Альбрехтом нічого не було з того часу.

Лікар кивнув, по своєму розуміючи її шок. 

— Я ж казав, що ви молоді, ваше тіло швидко відновилося. — сказав він.

 Рада дивилася на нього з подивом, намагаючись усвідомити це. Вона знову перепитала: 

— А точно був викидень?

Лікар ствердно кивнув. Він щось ще казав, але Рада вже його майже не слухала. Вона повернулася у свої покої, відчуваючи, як серце важчає з кожним кроком. У голові вирували сотні думок, і всі вони зводилися до одного питання: як сказати Альбрехту?

Слабкість все ще не покидала тіло. Дівчина лягла на ліжко, накрившись ковдрою під саме горло, хоч було спекотно. 

«Як таке могло статися? Як містер Клетіс міг помилитися тоді?»

Це усе змінювало. Рада тепер не знала,  радіти їй тепер чи плакати. Дитину вона дуже хотіла, але разом з цим вже змирилася з втратою та пообіцяла собі, що поки вони будуть жити нормальним життям. Але тепер оцього нормального життя не було. 

«Цікаво, скільки мені прокляття відведе часу?»

Дівчина лежала, роздумуючи над їх життям та не помітила, як провалилася у сон.

Їй наснилося щось дивне. Дівчина почула голос, але не могла зрозуміти кому він належить.

«Тобі час додому»

Рада здригнулась.

«У сенсі додому? Я вже вдома»

Схопившись на ноги вона почала шукати поглядом того хто говорив. Опустивши погляд, дівчина ахнула — перстень з хризолітом світився рівним зеленим світлом. Голос лунав з нього.

«Твій час тут вийшов. Ти маєш повернутися додому у двадцяте століття».

«Але я не хочу! — вигукнула Рада. — Мій дім тут!»

«Ні. — голос звучав м'яко але без компромісів. — Твоя місія тут закінчена. Дитина повинна народитися у потрібний час»

«Але як же Альбрехт?!»

«Його місія на це життя також завершена»