Глава 72. Кінець та початок

Голден. Роен

Зі смертю дорогої людини помирає частина тебе. Якщо це було так, то він вже був калікою. З моменту смерті Арел пройшло багато днів. А може зовсім небагато. Він вже не міг підрахувати. 

Для всіх він виглядав як завжди. Може більш спокійно, але не занадто, що його можна було запідозрити в апатії. Морл прокидався на світанку, їв, працював у своєму кабінеті, після обіду йшов у тронну залу, щоб під вечір повернутися у спальню. 

Леліла та Джуліана були відіслані керувати Вольфером. Старша сестра обурювалася, що у неї забрали Віджио і вона хоче зібрати свою армію, якщо Морл безсилий. Тоді той пообіцяв, що видасть її заміж та відправить далеко за межі країни. Це обурило принцесу ще більше і вона поїхала за сестрою у Вольфер. Морл не сподівався, що та буде слухняною, тому відразу відправив у місто своїх людей, щоб шпигували за сестрами. 

Вже давно у нього були плани вирушити у навколосвітню подорож і він планував когось з сестер залишити регентками. Але поки Морл не хотів їх так обнадіювати.

Сьогодні у нього була назначена зустріч із Великим герцогом Фероманська, щодо підписання мирної угоди. Здавалося, ось чудова нагода нарешті поговорити, але Морл не мав ні сили, ні бажання. Арел була права, він має залишити те, що сталося у минулому. Навіть якщо це досі приносило біль. Особливо через це. 

Зітхнувши, Морл штовхнув білі двостулкові двері прикрашені золотим орнаментом сонць. 

У тронній залі вже було кілька людей, включаючи Мерліна, що сидів за дубовим письмовим столом вивчаючи документ.

Почувши, як стукнули двері, Мерлін підняв очі, та швидко знов перевів їх на документ. Морл помітив, як той напружився. Це його тішило.

— Бачу тебе програш у війні сильно засмутив. Але не варто так убиватися. Підпишемо папери, і я поїду. Мені ще треба готуватись до весілля брата.

Морл відчув, що йому дали під дих. Усмішка зійшла з губ, рука сама собою потягнулася до меча, але його там зараз не було. Мерлін відразу помітив, що на ньому зараз був чорний каптан.

— Ну, що ви, Великий герцогу. Мене це зовсім не засмутило. — вдавано люб’язно промовив Морл. — Якби я хотів то війна тривала б. У мене є достатньо людей та магів, щоб забрати собі все що я захочу. І завдячувати миром ви повинні не мені, а людині, якій я поклявся не воювати з вами. Вітаю вас з весіллям брата, та бажаю щасливих століть разом. Нагадайте, вони ж безсмерті? 

Мерлін заскрипів зубами, та відповідати не став. 

 — Ви вже ознайомилися з мирною угодою? — сівши на стілець напроти, Морл знов зобразив на губах посмішку. У очах стояв лід.

— Чому саме таке формулювання? 

— Мирна угода буде діяти усе наше життя. А ми з вами будемо жити дуже довго. Я у цьому впевнений. І за цей час ні ви, ні я не зможемо порушити її та зламати спокій наших підданних. Я також буду впевнений, що ви, чи хтось із ваших людей не спробуєте вбити мене раніше часу. Це договір магічний.

— У тебе дивні фантазії. — підібгав губи Мерлін. — Я на відміну від тебе не вбивця. 

— Чомусь здається, що ви мені брешете. — посмішка намертво приклеїлася до його губ. До цього він не збирався підіймати важку для себе тему. — Але я не налаштований на довгі розмови. Тому, якщо вас усе влаштовує. А вас усе влаштовує. То ставте свій підпис та забирайтеся геть із моєї країни. 

Мерлін від обурення стиснув та розтиснув кулаки, по вилицях заходили жовна. Морлу було цікаво чи продовжить Мерлін цю словесну баталію, але той мовчки взяв ніж та зробив у себе на пальці надріз. Взявши перо, він торкнувся краплини крові, та нею поставив підпис. Морл зробив те саме. Тепер договір було запечатано кров’ю. 

— Всього найкращого. Передавайте вітання герцогу Альбрехту та маркізі Раді. — останнє він сказав майже щиро.

Вставши на ноги, Морл швидкими кроками вийшов з кімнати. Посмішка відразу зійшла з обличчя. Хлопець стиснув губи, відчуваючи, як до горла підходять сльози. Більше він намагався ніде не затримуватися. 

Вірно казала Арел: людей треба відпускати. Минуле повинно залишитися у минулому. Навіть якщо дуже болить. Він не гідний пояснення. Потрібно забути, що його у важкі часи залишив дорогий друг. Як же важко було тоді дванадцятирічному хлопчику одному у цьому несподівано жорстокому світі. І жодна жива істота не забажала подати руку допомоги. Тільки мати намагалася його підтримувати, але що одна людина могла зробити, коли він був ображений на цілий світ? 

Морл йшов коридором, а сльози струмками текли по блідим щокам. Не буде йому щастя, якщо він не навчиться з цим всім жити. 

Думка, що в Заргансі скоро відбудеться весілля була, як гостре лезо у серце. Молодому королю не хотілося, щоб хтось був щасливим, коли йому не судилося одружитися з тою, яку безмежно кохав. 

Морл йшов, витираючи рукавом сорочки сльози. Адже він зробив так, як хотіла Арел. Адже вона знала хто він, і чому так відчайдушно хотів повернути Елея Еланор Соррель Астра. Це була батьківщина його предка Уілфріда Роуна. Цю землю вони втратили декілька століть тому.

Морл не знав, що окрім нього у коридорі був ще хтось. Невидима для людського ока за ним йшла темноволоса дівчина у золотому вінку на голові — Ліада. Вона була поруч увесь цей день. Перед тим як покинути Сверид Арел зажадала, щоб вони з братом принесли клятву, що будуть допомагати та оберігати Морла поки вона не повернеться. Тому Ліада зробила все можливе, щоб полегшити його біль, але довго впливати магією вона не могла.