71.1

Але однієї ночі її розбудив різкий біль внизу живота.

Опустивши очі вниз Рада ледь не закричала від жаху — її нічна сорочка була в крові. Дівчина судомно ковтнула ротом повітря, намагаючись подолати паніку.

 Альбрехт був тут і міг помітити... Схопившись за живіт, Рада пішла до халата.

«Тільки б він не помітив!» 

Біль посилювався. Дівчина побачила своє бліде перелякане обличчя у відображенні дзеркала. 

Вона не була певна, але те що відчувала було схоже на викидень. Дівчина тихо заскімлила, та стиснула сильніше губи, щоб він її не почув. 

Усвідомлення того, що могло статися накотилося на неї хвилями. Щоб вона не казала до цього, але їй дуже хотілося мати від нього дитину. 

Зрозумівши, що сама не дійде, Рада гукнула нареченого.

— Ал. Проведи мене до лікаря!

Хлопець миттєво прокинувся, скочивши на ноги.

— Що з тобою?

— Не хвилюйся, просто проведи! — ноги підігнулися, і вона осіла на килим. — Ну чи віднеси…

Їй було вже байдуже чи почує хтось і чи зрозуміє сам Альбрехт. Вона лише сподівалася, що цю галузь медицини Альбрехт не знає. Хлопець підбіг до неї, піднявши на руки, халат закривав її закривавлену сорочку. Коли він це помітив, на пів дорозі, питати було ні в кого — вона втратила свідомість.

Постукавши ногою у двері лікаря, хлопець закричав.

— Містер Клетіс! Відкрийте!

Коли двері відчинилися, Альбрехт майже влетів у кімнату з непритомною дівчиною на руках. Містер Клетіс швидко вказав на ліжко. Він хотів запитати, що сталося, але сам швидко зрозумів.

— Зачекайте за дверима.

— Що з нею? – голос юнака тремтів.

–  Мені треба її спочатку оглянути. Хтось знає, що вона тут? 

— Навряд.

Альбрехт неохоче покинув кімнату лікаря. 

Рада прийшла до тями вже коли все закінчилося. Вона побачила інструменти та сорочку у кривавих та чорних плямах.

— Лікарю, я…. Це….

– У вас викидень. Вибачте, на такому терміні неможливо врятувати. — підійшов до ліжка містер Клетіс. — Ви молоді, у вас ще будуть діти! Герцогу Альбрехту сказати?

Рада злякано похитала головою.

— Він нічого не знає! Будь ласка, не розказуйте нікому. Навіть Мерліну. Те, що сталося, було помилкою.

— Добре. Вам не можна нервувати. Я поговорю з ним і щось придумаю! Не плачте. — лікар спробував усміхнутися, стиснувши її долоню у своїх. — Не буду казати ту маячню про богів та їх волю. Але таке буває. Ви пережили багато стресу. Відпочинок та правильне харчування швидко поставлять вас на ноги. У вас ще будуть діти.

Рада кивнула, стиснувши губи. По щокам все одно текли гіркі сльози.

— Лікарю. — через декілька хвилин наважилася спитати вона. — Чому у мене на сорочці чорні плями?

— Я не впевнений, але можливо це через отруту, якою був просякнутий той кинджал. Поки ви були непритомні Альбрехт приніс ваш одяг. Вам краще повернутися до себе в кімнату.

Рада кивнула, прислухаючись до себе. Вона відчувала слабкість, але встати на ноги могла. 

— Дякую вам, містере Клетіс. — сумно усміхнусь вона, застибаючи гудзики на ліфі сукні. 

— Це моя робота, міледі.

Альбрехт все ще стояв у коридорі біля дверей. Раді не хотілося зараз його бачити. 

— Як ти? — попри це хлопець відразу підскочив до неї.

— Не хвилюйся. Нічого страшного. Проведи мене у мої покої.

Альбрехт кивнув не ставши далі розпитувати. У нього був здогад який він потім хотів перевірити у лікаря. 

У грудях клекотів біль. Хоч він погано знав цю галузь медицини, але бачив декілька разів, як жінки зі схожими симптомами приходили до матері. 

Повівши очима, хлопець побачив її блідий змучений профіль. На неї наче накинули років десять. Відвернувши голову у інший бік, щоб вона випадково не побачила сльози, які виступили з очей. Через його дії тоді ледь не загинула Рада. Якби він повівся інакше можливо й дитина залишилася жива.

* * *

Зіславшись на втому Рада попросила залишити її саму. Після того, вона зняла простирадло та засунувши його у камін підпалила. Перестеливши ліжко, дівчина лягла на нього, скрутившись калачиком. 

Довгий час вона лежала, а по щоках котилися сльози. Тільки через годину її зморив сон.

На ранок дівчина проспала сніданок. Їсти не хотілося. На щастя Мерлін був відсутнім у замку і не треба було прикидатися, що все добре. Альбрехт якось змириться з її поганим настроєм. 

Змусивши себе з'їсти декілька ложок каші, дівчина кинула її та встала зі столу. 

Їй хотілося побути деякий час подалі від замку та людей, які її знають. Але нічого окрім нового храму у голову не приходило. Рада там ще ніколи не була, але чула багато від Альбрехта про отця Василя. Можливо розмова з ним їй зараз потрібна. Хоч Рада не вважала себе віруючою. У світі, у якому вона народилася доводилося покладатися лише на власні сили.

* * *

Рада зайшла до храму повітря якого було наповнене ледь вловимим запахом воску. Склепіння піднімалися високо вгору, а тонкі промені світла пробивалися крізь кольорові вітражі, та малювали на підлозі нечіткі візерунки.  

Вона повільно пройшла між рядами лав, майже не дивлячись на те, що її оточувало. Десь далеко, зовсім тихо, потріскувала свічка. Рада сіла та сумно зітхнула. Тут було так тихо, що біль здавався не таким різким.

Почулися кроки зі сторони вівтаря. Піднявши голову, дівчина побачила чоловіка у чорному вбранні. Він був високий, худорлявий, з гострими рисами обличчя. Майже сиве волосся було акуратно зачесане назад. Його очі — карі, глибокі, ніби здатні побачити душу людини наскрізь. Він випромінював спокій і стриману впевненість, яка лише посилювала атмосферу святого місця.  

— Ви шукаєте відповіді чи просто спокою? — запитав він тихо, зупинившись за кілька кроків від неї.  

Рада здригнулася, але не тому, що його голос був різким. Навпаки, він звучав м’яко, ніби лагідний вітер, що торкається обличчя.