70.2

Арел з жахом дивилася, як із вени, що лопнула на руці, хлюпала кров. Їй не хотілося, щоби він це бачив. Часу в неї зовсім не залишалося. Коли вона втратила свідомість їй здалося, що це вже все, але ні, вона знов опинилася у його спальні. За вікном вирувала негода.

— Морл! Ти повинен заприсягнути мені що виконаєш моє прохання! Поклади край цій війні! Підпиши з Мерлін мирний договір…

Морл кивнув, стискаючи її долоню між своїх. Він був готовий виконати усе що вона попросить. Його сорочка та ліжко вже були просякнуті кров’ю. Йому хотілося скочити на ноги та кинутися за лікарями, але дівчина зупиняла його.

Арел застогнала, стиснувши зуби. Все її тіло було напружене, по чолу скочувався піт. Дівчина відчувала, як монстр усередині неї хоче вирватися назовні. Воно хотіло розірвати її на частини.

«Повинен настати той момент, коли заклинання спаде і я зможу сказати йому хто я!» — застогнала вона, закотивши очі.

Але з кожною хвилиною ставало все гірше і гірше. 

— Морле, обійми мене! —  напружилася вона, намагаючись загнати поглибше страх. Це станеться зараз! Вона не має опиратися. — Не бійся того, що станеться. Я кохаю тебе…

Морл нагнувшись, обійняв її. 

«Невже мені судилося померти за такої погоди?»

Вона до останнього не могла відпустити його руку. Тіло тремтіло, а по щоках котилися гарячі сльози. Морл знов сів. Його очі здавалися тепер величезними бездонними озерами. Він хапав ротом повітря, не вірячи, що ось так усе закінчиться.

«Не хочу! Не зараз! Не хочу!» — подумки волала вона боячись того, що має статися. Хоч знала, що потім на неї чекає нове здорове життя. 

Арел закричала, що затремтіли шибки. Грім за вікном заглушив її крик. 

Схопивши ротом повітря, вона змусила себе відштовхнути його руку, і її голова відкинулася на подушку. Як тільки чарівниця розслабилася, величезна сила всередині неї вирвалася назовні — її тіло в одну мить осипалося золотими піщинками.

— Ні... — із губ вирвався зойк. Хлопець широко відкрив очі, не вірячи у те, що сталося. Від неї нічого не залишилося. Навіть кров на простирадлах зникла. 

— НІ! — заволав він, схопившись руками за волосся. — Ні!!! 

Чи то від крику, чи від якихось чар скло у вікнах повилітало. У кімнату полився холодний дощ. 

Здригнувшись, хлопець витріщився на вікно. Судомно ковтнувши слину, він тихо схлипнув, а потім ліг на ліжко, обійнявши себе руками. 

У його світі більше не було нікого…

* * *

Табір Мерліна

— Мерлін! — Альбрехт, розштовхуючи натовп роззяв, кинувся до брата, що вийшов з намету Ради. — Мерлін!

Про те, що сталося вчора ввечері, вже знали всі. І до цього моменту не було нічого відомо за Раду. Але по табору вже пройшла чутка, що вона померла.

Альбрехт зміг заспокоїтись і заснути лише після снодійного. Зараз він виглядав, як побитий собака. 

— Мерлін, що з нею? – голос тремтів.

Мерлін зітхнув, відвівши погляд. Ці секунди зводили Альбрехта з розуму.

— Все добре з твоєю Радою. — втомлено відповів чарівник. — У сорочці народилася ... — бачачи, що він хоче кинутися до неї, Мерлін взяв його за лікоть. — Пішли зі мною. До неї поки що не можна. Вона спить. Пішли допоможеш мені…

І тільки зараз Альбрехт помітив, що руки Мерліна в крові.

— Це…

— Це моя кров. Я зробив переливання. Тепер, можна сказати, ми кровні родичі… — спробував посміхнутися Мерлін, але від втоми на це не було сил. — Відведи мене до мого намету.

Кинувши ще один відчайдушний погляд на намет Ради, Альбрехт узяв брата під лікоть. У наметі все було, як і вчора. Сівши на трон, Мерлін відразу почав пити прямо із глечика з водою.

У цей час прибігли слуги, допомогли йому зняти брудний одяг і витерли руки та обличчя. Після цього Великий герцог наказав принести їжі. Коли в наметі залишилися вони знову вдвох, чарівник зміряв брата важким поглядом.

— Коли вона серйозно хворіла, і коли їй навіть відірвало руку ти забував про себе та рятував її. Це ж саме було і з іншими твоїми пацієнтами! Я пишався тим, як холоднокровно ти можеш діяти у стресових ситуаціях! Так, тобі було страшно, ти відчував сумніви, але діяв! А що було вчора? Ти що вже поховав її у ту ж саму мить? Що ж це за кохання, Альбрехте?! 

Альбрехт стиснув губи, щоб не розплакатися при браті. Він сам знав, що повівся жахливо. Чомусь саме вчора йому здалося, що це все. На цьому їх щастя закінчилося. І це ледь не коштувало її життя…

—  Той кинджал був отруйний. Те, що ми змогли її витягнути стало дивом. Напевно боги вирішили дати вам ще один шанс. Не зіпсуй, те що я зробив. — крізь зуби закінчив Мерлін.

– Коли я зможу її побачити? — боязко спитав Альбрехт через декілька хвилин.

Мерлін ще раз важко зітхнув.

— Їй краще не хвилюватись. Так що краще…

— Дозвольте бодай пів години з нею побути. Я не будитиму її. Посиджу поруч.

— Добре. Ближче до вечора сходиш до неї. Поки що не варто. Біля її намету стоїть охорона, навіть миша не пробіжить. Один із лікарів залишився чергувати там.