70.1

Помаранчеві промені сонця пробивалися через хмари. У таборі чулися розмови та сміх. Воїни раділи, що нової битви не буде, і скоро повернуться додому. А до того всі святкували заручини Ради з Альбрехтом. Хоча вони не були ще офіційно завірені.

Рада майже цілий день просиділа в наметі Альбрехта. Вони намагалися відволікатися читанням, але зрештою знову цілувалися.

Дівчина повернулася до свого намету щаслива і трохи втомлена. Мерлін забрав Альбрехта на якісь збори, а Рада вирішила трохи подрімати. Відігрівши ліжко чарами, не роздягаючись, вона залізла під ковдру. І майже одразу заснула.

Почулося шарудіння у темному кутку намету, і на тьмяне світло виступила жінка, не стара, але з повністю сивим волоссям у чорній довгій сукні з червоними вставками з боків. Обережно ступаючи по килиму, вона щось дістала з-за спини — блискуче та небезпечне.

Схилившись над сплячою Радою, вона скрививши губи у переможній посмішці підняла кинджал.

— Не будеш ти більше оскверняти святині! Бог Смерті прийме тебе,... погань!

Попри тихий голос, дівчина раптом прокинулася, широко розплющивши очі.  Крик зірвався з губ. Перелякавшись, дівчина зовсім забула, що має чарівну силу.

Жриця Нанда шей Ліана спробувала спочатку закрити їй рота, але було вже пізно. Її крик почули Мерлін з Альбрехтом, що вже підходили до неї, щоб покликати на вечерю.

Увірвавшись у намет, вони завмерли. Жриця якийсь час просто стояла, дивлячись то на кинджал, то на несподіваних гостей.

— Кинь зброю! Негайно! — не дивлячись на владний тон у голосі Мерліна почулося тремтіння.

— Ні! — рявкнула жриця та опустила кинджал на груди дівчині.

Рада охнула відчувши холодне лезо, що розрізає плоть. Вона була занадто легковажною увесь цей час. Занадто закоханою та дурною. Свідомість поблякла. 

Вбивця знала, що вона приречена, тому сильно не чинила опір, коли її схопили воїни, та виволокли з намету.

Альбрехт стояв, як вкопаний. Він не міг поворухнутися, не міг думати, дихати. Він не чув навіть як його кликав Мерлін. Він бачив лише Раду в калюжі крові та кинджалом, що тепер валявся на підлозі. 

— Альбрехт, прийди в себе! Потрібна твоя допомога! Альбрехт! Вона вмирає! Альбрехт! — Мерлін кричав, але брат його ніби не чув. — ВАРТА! — коли вбігло ще кілька людей Великий герцог наказавши їм терміново вести всіх лікарів, що є в таборі. – Терміново перевірте табір. Посильте охорону!  Тут чужинці. — стиснувши та розтиснувши кулаки, чоловік наче виплюнув останні слова. — І відведіть його до намету. 

Мерлін був злий на всіх. Але найбільше на Альбрехта, який від горя втратив розум. До цього він думав, що його брат в екстрених ситуаціях починає діяти. Він би зі шкіри геть ліз, щоб урятувати свого пацієнта. Але тут…

Альбрехт майже не чинив опір, коли його спробували вивести. У нього перед очима досі був застиглий страх у її очах. Його кохана… Вона померла…  І він нічого не зміг зробити! Не треба було її залишати саму.

Альбрехта напоїли заспокійливим, залишивши біля нього декілька воїнів для охорони та забули.

Пізніше він ніколи не зможе пробачити собі цієї слабкості.  

* * *

Голден. Роен

Арел намагалася не подати вигляду, як важко їй стало ходити. Притримуючись за руку Морла, вона увійшла слідом за ним до його спальні. На дівчину налинули змішані почуття. Тут трапилося так багато… У цій кімнаті вона вперше закохалась у нього. Тут вони могли бути собою, кохатися та розмовляти на будь-які теми. Саме тут вона була щасливою, бажаною. І вона знала, що він відчуває те саме. Вона для нього була тим самим промінчиком світла. Він став ліками, що повернули її до життя. 

Шкода що не на довго… Але вона не шкодувала про цей рік.

Дівчина зітхнула. Її батьки знали, як це помирати сотні та тисячі разів, але для неї це було вперше. На щастя вона не була смертною, але навіть дар безсмертя, як виявляється не рятує. Смерть зустрінеться зі смертю.

Ступивши крок, вона схопилася обома руками за Морла. Голова пішла обертом, стало важко дихати.

«Навіщо ти борешся? Це безглуздо! Я відчуваю, як ти мучишся! Тяжко, коли тіло не приймає чарівної сили! Дай мені звільниться!» — по шкірі пройшов мороз, вона вперше за довгий час почула в собі шепіт тієї частинки Каноар. 

«Нізащо. — стиснула зуби дівчина. — Не сподівайся на мою смерть! Як тільки я помру, ти теж помреш!»

Дівчина знов зітхнула, кинувши погляд на темне небо за вікном. Починав накрапувати дощ.

«Я буду жити! Я знову отримаю своє тіло! — повторювала вона сама до себе. – Золотий Дух уже ухвалив рішення! Час і мені …»

Дівчина прикрила стомлені очі долонею, і її свідомість на мить відключилася. Хлопець злякався. Піднявши на руки, Морл відніс дівчину до ліжка.

– Рел! Прокинься! — поплескав він її по щоках. — Я зараз покличу лікаря!

— Ні. — розплющивши очі, Арел, стиснувши рукав його сорочки.

— Але ж ти хвора! Тобі потрібний лікар! – обурився Морл.

— Мені вже нічого не допоможе! Морл! — закашлялася вона. — Тобі не вилікувати цю хворобу.