Глава 69. Безмежно...

— Як ти сміла так ризикувати своїм життям?! — увірвався у намет Альбрехт. 

Рада завмерла, а потім важко зітхнувши зняла наруч. Не пройшло й пів години, як закінчилася битва, а він вже був тут, та готовий зробити у ній поглядом дірку.

— Охолонь. Я не настільки невинне дівча, що не може за себе постояти. — його тон змусив сколихнути усередині гнів.

— Ти могла загинути! Невже тобі зовсім байдуже на своє життя?! 

— Ти правильно сказав — це моє життя! — перед цим на Раду накричав Мерлін. Він казав ті самі слова. Хто ж знав, що її настільки понесе коли вона побачить Морла. При одному його вигляді кров вдарила в голову.

— Я не дозволю! — хлопець стиснув та розтиснув кулаки. — Ти сама мені казала, що на полі бою не можна втрачати пильності! А сама!

— Це сталося випадково. — буркнула вона. Їй не хотілося сваритися ще й з Альбрехтом. — Йди, будь ласка. Я хочу привести себе до ладу і завтра ж поїду назад у Віджио.

— Не поїдеш.

— І чому б це? — зігнула брову дівчина.

— Бо я тебе не відпущу! — його голос навіть не здригнувся.

— Альбрехте. — дівчина врешті змогла стишити роздратування. — Я тобі не потрібна. Я знаю про обман. Це Мерлін мені прислав листа наче від тебе.

— Якого листа? — не розумів той.

Фиркнувши, дівчина дістала зі скрині складений вчетверо аркуш паперу. Альбрехт швидко пробігся по ньому поглядом. На обличчя набігла тінь.

— Це я писав. Тільки не збирався відправляти.

Рада закотила очі.

— Ну ось. Зробимо вигляд, що нічого не було. Завтра ти мене не побачиш. — у її голосі задзвенів лід. 

Альбрехт шумно втягнув ніздрями повітря.

— Я не можу зробити вигляд ніби нічого не було! — його очі палали. — Відтоді як я тебе відпустив у Віджио я не міг ні їсти, ні спати! Я тобі збрехав, що займався справами! Увесь цей час я місця собі не знаходив. Але не міг поїхати до тебе. Не міг порушити ту дурну угоду. Тому пробач, кохана, нікуди ти не поїдеш!

Рада охнула, на мить у його зелених очах спалахнув золотий вогонь.

— Кохана? — із легень ніби вибили повітря. Зробивши крок назад вона впала на стілець. 

Альбрехт підібгав губи. Він вже відчував, що перегнув палицю у своєму гніві. Але страх втратити її був сильнішим за все. Хлопець спробував зітхнути, але це вдалося йому важко, ніби на грудях лежав камінь. Час йшов, а він так і продовжував стояти нервово крутячи на пальці кільце з хризолітом.

— Так. — голос вирішив його зрадити. — Я… — хлопець подумки вилаявся. Аж раптом кільце на його пальці посунулося вниз, ледь не впавши на килим. Альбрехт витріщився на перстень. До цього його ніяк не вдавалося зняти. Тримаючи його у долоні він раптом усвідомив чому це сталося. Здається ноги перестали його тримати.

Рада застигла у шоці від того, що він опустився перед нею на коліно. Дурне серце з новою силою забилося о ребра. 

— Пробач... Я не мав права на тебе кричати. Те що сталося перед битвою… Я злякався, що втрачу тебе остаточно. Ти найцінніше, що є у мене. — хлопець підняв на неї очі, зіткнувшись з шокованим поглядом. — Я кохаю тебе та буду щасливий якщо ти станеш моєю дружиною.

У наметі залягала тиша. У душі дівчини наче спалахнули феєрверки. Вона не відразу зрозуміла, що час йде, а вона так і стоїть мовчки. У горлі пересохнуло. Прикусивши губу, щоб стримати сльози, дівчина кивнула.

Альбрехт тремтячими пальцями одягнув їй на палець обручку. Вставши, він мовчки обійняв її, притиснувши до себе. Тіло дівчини здригнулося, і по щоках покотилися сльози.

— Пробач, що зранку на тебе розсердилася. Я думала, що ти…

— Ти ні в чому не винна. Я повинен був відправити той лист самостійно. Повинен був повернути тебе відразу, як ти поїхала. — він торкнувся губами щоки, там де текли сльози. — Але тепер я тебе нікуди не відпущу. Ми разом повернемося у Зарганс чи ще кудись. Одружимося. — відступивши, він взяв її обличчя у свої долоні. — Ти більше не будеш через мене плакати. Я не дозволю цьому.

Рада усміхнулась, дивлячись у його блискучі зелені очі. Її наповнювало щастя.

— Поцілуй мене. — прошепотіла вона.

Тіло охоплювала дивна легкість, впіймавши його сповнену ніжності усмішку, дівчина прикрила очі. Серце зробило стрибок, коли вона відчула легкий подих на своїх губах.

Його рука ніжно ковзнула їй на потилицю, а друга на талію, притискаючи до себе. Коли їхні губи нарешті зустрілися на якусь мить вони навіть перестали дихати. Ніби кожен чекав, даючи можливість відмовитися.

Його губи торкнулися її з такою м'якістю, що у неї остаточно підігнулися ноги. Якби він її зараз не тримав, вона б впала на килим. Поцілунок ставав дедалі глибшим, наповнений пристрастю.  Її губи піддалися його ритму, відгукуючись на кожен рух. Рада відчула, як його долоня ковзає по її талії, його пальці ніжно занурюються у її волосся.

Але їй цього було замало. Вона жадала його всього. Зараз. У цю хвилину. Серце шалено калатало від страху відмови.

— Альбрехте. — прохрипіла вона, розриваючи поцілунок. — Чи можна я стану твоєю дружиною зараз? — унизу живота приємно занило.