68.1

Альбрехт швидкими кроками йшов до намету Мерліна. Його очі ледь не кидали блискавки. Відкинувши полог, він побачив поряд з братом генерала їх армії.

— Сер Вільям, можна мені декілька хвилин поговорити з братом наодинці. — хоча хлопець намагався говорити спокійно, але його тон казав, що він не прийме відмови.

Генерал перезирнувся з Великим герцогом та вклонившись вийшов.

Кинувши нервовий погляд на полог, Альбрехт з шумом втягнув ніздрями повітря. Він радів, що намет захищений від прослуховування.

— Чого ти хочеш, брате?! Навіщо ти запросив ЇЇ сюди?! Тобі мало воїнів?

Мерлін здивовано скинув брову.

— Я запросив її сюди не для того, щоб вона брала участь у битві.

— О-о-о. Тоді поганий з тебе Великий герцог і батько. Бо вона збирається на бій! — Альбрехта трусило. — Як ти міг, брате?! Тобі завжди було байдуже на те, що я відчуваю! Хоч вона тричі могутня чарівниця! Вона моя кохана жінка! Ти не маєш права так зі мною…

Мерлін підняв долоню, змусивши його замовкнути.

— Так піди та скажи їй це!

— Вона мене вже не кохає! Я бачив це в її очах.

Мерлін фиркнув.

— І саме тому приїхала майже одночасно з нами? З Віджио, від якого удвічі довше. Альбрехте, не будь дурним. Можливо вона дійсно рада мене бачити, але їхала вона саме до тебе.

— Ти помиляєшся. — сухо відповів хлопець, йому не сподобалося, що Мерлін вирішив його вчити. — Вона від початку збиралася на битву. Не До Мене. Якщо ти вже так вирішив. Тоді і я приєднаюся до бою. Тим паче наші обладунки парні. Якщо ти не забув.

Мерлін кивнув, чим викликав у хлопця ще більший шквал обурення. Коли той пішов, Мерлін знов покликав до себе генерала. На щастя ніхто за межами намету не чув їх з Альбрехтом сварку.

Мерлін вже шкодував, що втрутився у їх справи. Він навіть подумати не міг, що вони не зможуть поговорити.

— Вільяме. — чарівник важко зітхнув, спершись долонями на стіл, на якому лежала карта. — Посиль охорону мого брата та дочки. Вони вирішили брати участь у бою.

Мерлін скрипнув зубами, намагаючись, щоб генерал не побачив наскільки його зараз вивели із рівноваги. Йому хотілося усе кинути та йти у намет Ради, щоб самостійно з нею поговорити та відмовити від битви. Але спочатку треба було закінчити розмову з генералом. Це було важливіше.

— Нагадайте на чому ми зупинилися?

* * *

Сонце стояло високо над горизонтом. На рівнині недалеко від озера зійшлися дві армії. Крики людей, брязкіт мечів і гул бойових заклять зливалися в один хаос. Кіннота мчала вперед, здіймаючи пил, що густим шаром покрив землю.

Попри розмову з Мерліном Рада не передумала вступати у бій. Вона сиділа на коні у своїх чорних блискучих обладунках та як орел слідкувала за фігурами, що рухалися. Поки жоден меч і жодне заклинання не досягло її. Тіло пам’ятало що треба робити, тому відчай від ранкової розмови з Альбрехтом швидко відступив.

Кожен її удар був продуманим наперед. Містер Вестлей мав би пишатися нею. Рада під час кожної битви чи тренування згадувала викладача бойових мистецтв у Резенфорді. Він ніби знав, що їй це буде потрібно. Він жодного разу її не жалів, змушуючи битися у повну силу. Інші студенти й половини не отримували.

Змахнувши Флієнтаєром — чарівним мечем, вона розрубила ворога, що кинувся на неї. Її дихання було рівним, а очі палали азартом. Попри відчай та образи, поле битви було саме її стихією. Вона відчувала себе могутньою валькірією зі Скандинавських міфів.

Серед загального хаосу і гулу битви її погляд раптом впав на знайому постать. Морл! Його темний плащ майорів за вітром, коли він, сидячи на коні, командував своїми людьми. Рада відчула, як серце стиснулося від гніву. Усі ті місяці страждань, приниження, втрати — все через нього. Він зруйнував її життя!

— Морл! — гаркнула вона, пробиваючись крізь натовп. Вона била супротивників без жалю, прориваючись до тієї самої постаті, яка стала причиною всіх її негараздів.

Він повернув голову, побачивши її, і на його обличчі з'явилася ледь помітна посмішка — чи то здивування, чи то насмішка.

— Ти? — Морл би не звернув на неї уваги, якби вона не мчала тепер на нього. Хлопець хмикнув. Йому не принесе задоволення її смерть, але якщо вона сама наривається це буде непогана помста для його любого колишнього вчителя.

Вона з розгону вдарила його коня по ногах своїм мечем, тварина рвонула вбік, і Морл злетів на землю. Не роздумуючи ні секунди, Рада стрибнула слідом.

Морл скрикнув, не очікуючи такого, але швидко скочив на ноги. Їхні клинки зустрілися з металевим дзвоном. Її меч зісковзнув по його лезу, коли вона знову й знову намагалася дістати. Морл відповідав з такою ж люттю.

— Ти така пристрасна, Радо. — прогарчав він, ухиляючись від чергового удару. — Що нарешті пошкодувала, що тоді не вибрала мене?!

— Гори у пеклі! — вигукнула вона, вкладаючи більше сили у свої удари. — От я тебе зараз туди відправлю!

Їхні рухи ставали дедалі швидшими, підживлюючись гнівом. Рада кинулася вперед, скерувавши меч у ногу Морла. Її клинок прорізав там де нога не була захищена обладунком. Хлопець скрикнувши, хитнувся назад, але рівновагу зумів втримати. Користуючись її радістю від завданого йому удару, він зробив різкий удар у плече. Якби на ній не було обладунків, то легко міг розрубати навпіл.