Глава 67. Випробування розлукою

Віджио

Навколо лежав білий пухнастий сніг. «Казково» — як казав Альбрехт.

Але чомусь Раду зовсім не приваблював зимовий краєвид, доки вона їхала в кареті до Віджио. Їй не хотілося ні дивитись у вікно, ні читати. Навіть коли вони зупинялися в готелі на ніч, дівчина намагалася не засиджуватися і відразу після вечері йти спати.

І через кілька днів вже у Віджио вона все ще залишалася сумною. Все тут нагадувало старі часи. Адже востаннє вони з Альбрехтом були тут, коли роенці намагалися взяти місто штурмом.

 Рада знову зловила себе на думці, що дуже часто згадує про нього. І саме тому вона поїхала – щоб зрозуміти: наскільки сильне це почуття?

— Ох, Ал! Ми скрізь залишили сліди. Немає такого міста, яке не нагадувало мені про тебе…

Дівчина не хотіла визнавати, що сумує за ним. А минуло всього нічого з моменту їхньої останньої зустрічі. Адже раніше вони завжди були разом.

То була дуже погана ідея. Дуже! Навіщо вона взагалі погодилася на це? Невже вони не могли спробувати стати парою без цього. Обоє ж визнали це.

Зараз їй дуже сильно не вистачало його обіймів. Закутавшись у шаль, Рада прикусила губу, щоб не розревітися. Вона дуже боялася, що він зможе жити без неї. Що ж їй тоді робити?

* * *

Меланхолія не покидала і через тиждень. Дівчина не звикла плакати, вона завжди намагалася бути сильною. Але зараз був інший момент. Вони це зробили свідомо. Не як минулого разу, піддавшись емоціям, наговорили один одному непотрібних речей. Вони свідомо вирішили розлучитися.

На очах бриніли сльози. Рада сиділа на ліжку, стискаючи пальцями книжку. Якби вона приклала більше зусиль то зігнула б тверду палітурку. У будинку Еміля Локстерна виявилося багато любовних романів. Але вже на зустрічі головних героїв, дівчина кинула читання, поринувши у спогади.

«Для чого ти мене відпустив? Чому ж я така дурна не погодилася рік тому?! – її розривало з середини. Хотілося вити. – Якщо ти мене не покличеш назад я тобі нізащо не пробачу! Чуєш, Альбрехте?! Я забагато пережила, щоб відпустити тебе зараз! Відпустити…» — нижня губа затрусилась.

Вона згадала їх першу зустріч. Вологе волосся з якого капала вода, нервово стиснуті губи, злякані очі.

«І я тоді назвала тебе злодієм, та дала ляпас. Ех, мій милий Альбрехт. Знала б я тоді, що буду згадувати той момент з таким теплом. А як ми ночували у печері... – дівчина розсміялась, заплющивши очі. Так їй здавалося, вона зможе знов побувати там. – Як ти заколисував мене, коли від хвороби не могла заснути. Такий уважний, і такий впертий. Безсовісна свиня. Якби ти знав наскільки мені хотілося тебе. – тепло, що оселилося у грудях опустилося до живота. – Хотіла, щоб ти розізлившись на мене притиснув до стіни на закрив рот поцілунком».

Раді здалося, що вона втрачає самовладання. На довгий час вона забула наскільки він приваблював її на початку. Через Морла вона заприсяглася не кохати, та не змогла відповісти взаємністю найкращому чоловікові на світі.

Альбрехт…. Вона готова була навічно поринути у думки про нього.

Десь у будинку заграла музика. Рада роздратовано сіпнулась. Вона хотіла побути наодинці зі своїми думками. Хтось, мабуть, намагався налаштувати інструменти. І у нього це погано виходило. Не так, як у Альбрехта…

«Невже не можна накласти заклинання від прослуховування?» — підібгала губи дівчина, відкинувши ковдру, пішла до дверей.

І ось знову ця музика. Нічого гіршого дівчина не чула. Ці дивні звуки, від яких хотілося закрити вуха, та втекти.

Прочинивши двері вітальні, Рада покрутила головою, дивлячись хто тут грає, і помітила Еміля, що самотньо сидів біля вікна. На колінах у нього лежала скрипка.

— О, це ви? Ви граєте? – Рада ніяк не хотіла образити господаря будинку.

— Колись грав… Зараз нічого не виходить. – чоловік підвівся, відклавши скрипку на стіл. — Ви до мене?

— Я просто почула музику… — дівчина зітхнула. Тяжко було жити одному в порожньому будинку. Ні сім'ї, ні друзів. У слуг немає часу на розмови.

— Чи не складете мені компанію? Я хочу сходити на цвинтар. — його голос став глухим.

Рада здригнулася, але кивнула. Після того, як вона сходила за верхнім одягом, вони сіли в карету та поїхали туди, де знаходився міський цвинтар. Не так вона планувала провести день, але сидіти у кімнаті було все одно важко.

Було тихо, тільки сніг рипів під ногами. Біле небо нависало над цвинтарем, наче важка стеля. Взимку тут не часто хтось бував. Попри це, кілька могил завжди були добре очищені.

Еміль та Рада зупинилися біля могили зі звичайним кам'яним надгробком. Рада не знала, хто тут похований. Вона пам'ятала, що могили Хейла та Джефрі знаходяться далі.

Чоловік присів, струсивши з каменю сніг, і дівчина ахнула. На обеліску вибили слова: Теранс Андерсон Локстерн — 1645-1665гг. і внизу приписка: «Не дивлячись ні на що я не дам тобі покинути мою пам'ять».

Еміль Локстерн сидів біля могили брата якийсь час, здається сам перетворившись на статую. З його очей навіть не текли сльози. Гірше… у них була порожнеча.

– Ви змогли поховати його?