Глава 66. Скажи, що кохаєш

Кинувши плащ на спинку крісла, Рада клацнувши пальцями, бадьоро підбігла до шафи.

— Десь тут я бачила…

Альбрехт зайшов у свої покої слідом за нею. Хлопець тільки хмикнув, Рада поводила себе так, ніби це була її кімната. Частково, це була правда. Більшість часу вони проводили тут, або в музичному класі.

— Ага, ось! Знайшла! – дівчина витягла пляшку дорогого вина, що подарував їм перед від’їздом імператор.

Поставивши її на стіл, дівчина почала шукати келихи. Гості вже всі роз’їхалися, чарівна магія вечора розсіювалася.

Рада та Альбрехт планували відсвяткувати вдалий виступ та розібрати свої зошити з віршами. Що робити з ними вони поки не знали, але повертатися на сцену більше не збиралися. 

Надворі майже панувала ніч. Вже не горіли магічні ліхтарі. Місто поступово засинало. 

Деякий час вони мовчки переглядали свої записи та відкладали убік те, що треба переписати у зошит. 

Рада замислилася: чи варто пісні та ноти Гармонії перенести у «Ала ін Рал». Навряд вони будуть потрібні наступним поколінням. У цей час за припущенням Ради мало існувати дві такі книги. Одна належала їй, а друга повинна знаходитися у доньки тієї Катани Вольфрам, що за історією мала побудувати Резенфорд. 

Те що вона не перетнулася за цей час ні з ким зі своїх предків було дивом. Рада більше не намагалася відгадувати загадки часу та на задавати собі питань: чому її «Ала ін Рал» стала вдвічі тоншою. Спочатку у неї була навіть думка, що книга змінилася на версію з сімнадцятого століття ще на кораблі піратів. Тоді у цьому часі тільки одна книга?

Це було дуже складно для мозку Ради. Особливо зараз.

Зробивши ковток з келиху вона відставила його на столик. 

Альбрехт зіжмакав аркуш паперу та кинув його на підлогу до непотрібних. Боковим зором він впіймав задумливий погляд Ради. Йому раптом стало цікаво: про що вона думала? Чи є у тих думках він?

Взявши свій келих хлопець відкинувся на спинку дивану. Їм заволодівав сум, навіть смачне вино не допомагало. Йому хотілося, щоб вона залишилася з ним. Зробивши великий ковток він відчув, як рідина обпікає йому горло. Разом з цим у голові стало трохи ясніше.

— Можливо ми робимо щось не те? – промовив Альбрехт, роздивляючись як світло від свічок грає на келиху.

— У сенсі? – здивовано зігнула брову Рада.

Хлопець пригубив ще червоної рідини, та швидко облизав губи. Він промовив це швидше ніж подумав. Тілом заволодівало бажання. Йому хотілося знов відчути смак її губ. Хотілося відчувати кожен вигин її тіла.

 Зніяковіло опустивши вії, дівчина почала покусувати губи. Серце шалено вдарило об ребра. 

— Ти п’яний. – промовила вона, намагаючись впоратися з нав'язливими думками.

— Я легко можу напитися, але не від половини келиха. – усміхнувся він, знов піднісши келих, але пити не став, намочивши губи. – Ти ж знаєш які емоції у мене викликаєш. – Альбрехт зітхнув, відставивши келих на столик, та знов відкинувся на спинку дивану. – Я не хочу щоб ти їхала.

Дівчина здригнулася. Усе її єство кричали те саме. 

— Я також… Але... – Рада розуміла, що ця розмова не має сенсу. Вона не може залишитися тим самим не давши їм можливості прийняти рішення. – Пробач. Ми вже вирішили. Так буде краще… Нам треба побути деякий час окремо… щоб зрозуміти: треба нам то чи ні?

— Ти права. – Альбрехт зітхнув, намагаючись відігнати в’їдливий образ. Подумки він притискав її до себе, відчуваючи під долонями її ніжну шкіру. Йому хотілося стиснути зап’ястя, відводячи руки назад і коли вона почне пручатися накрити губи поцілунком, зминаючи їх відчуваючи солодкий присмак вина.

Альбрехт хитнув головою, роздумуючи над тим, як легко він піддається спокусі. Трохи піднявши голову зі спинки дивану, він торкнувся поглядом її обличчя. На щоках грав легкий рум’янець.

— А може нам зробити вигляд, що ми п’яні? – хлопець раптом трохи підвівся, та зігнувши ногу, підсів ближче. В теплих темно-зелених очах спалахнули вогники.

Рада заціпеніла, навіть не зробивши спроби завадити йому.

«Нарешті! Нарешті! Цілуй мене, цілуй скільки хочеш! – дівчина втягнула ніздрями повітря, впіймавши ледь помітний аромат його волосся. Облизнувши губи, вона жадібно вп’ялася поглядом в охайно зачесане у хвіст волосся. – Як же бісить. Як же це бісить»

Зігнувши та розігнувши пальці, неначе хапаючи кігтями невидиму здобич, Рада шумно випустила із губ повітря.

— Зняти? – Альбрехт прослідкував за її хижим поглядом, та посміхнувся. Дівчина нічого не відповіла, продовжуючи запускати невидимі кігті у подушку.

Хлопець завів руку назад, та зняв резинку, що стягувала волосся. Воно легкими хвилями впало на плечі та спину. Користуючись її німою згодою хлопець підсунувся ще ближче, обнявши однією  рукою за плечі. Дівчина глибоко зітхнула, та нахилила голову у його бік.

До її носа знов долинув запах його волосся, через що дівчина не втрималася, й запустила в них пальці. Альбрехт тихо замуркотів, прикривши очі. Вони сиділи так декілька хвилин вдихаючи аромати один одного, але щось тяжке лежало на грудях.

Відсунувшись, Рада подивилася Альбрехту у вічі. Він сидів не відводячи погляду від однієї точки у просторі. Вона відчувала, що він хотів її поцілувати, але чогось цього не зробив.

«Він нічого не зробить! – відчай огортав колючим покривалом. – Завтра вона поїде і більше ніколи не повернеться».

На очах забриніли сльози. Рада прикусила внутрішню частину щоки, щоб стримати їх, але вони неслухняно потекли по щокам.

«Та до біса все». – вилаялася дівчина, кинувши голодний погляд на нього.

Її рука сковзнула йому на шию, притягуючи обличчя до себе. Альбрехт смикнувся від дотику холодних рук, але швидко жар розлився по його шиї та грудях.

Він не став пручатися, коли вона охопила його обличчя долонями та швидко поцілувала. Спочатку це викликало шок. Із легень ніби вибило усе повітря. Хлопець потягнувся до неї, але вона вже відвернулась, тяжко дихаючи.