65.1

Тут було так багато їх знайомих. На Раду наринули спогади. За ці два роки сталося багато чого хорошого та поганого.

Раптом на її шляху, як з під землі виникла Емма де Аурельо. На дівчині була зелена з оксамиту сукня, волосся зібране у складну зачіску. 

— Привіт! — привіталася Емма. – Батько не зміг приїхати!

– Він тепер імператор. Графік, і таке інше. Розумію. Знайоме. – усміхнулася Рада, згадавши, як Альбрехт був Великим герцогом.

— Так! Майже весь Орден приїхав! Без вас там стало якось порожньо… — зітхнула Емма.

– Ми лише допомогли знайти чарівників. Це все заслуга твого батька.

— Після вашого повернення до Фероманська всі теж роз'їхалися. Залишився один…

— Не сумуй. Ви можете тепер бачитися, коли завгодно! Побудуйте телепорти, дорога річ, звичайно, але потрібна. Тим паче є зібрання ордену. – Рада помітила, як згасли очі дівчини.

— Не зовсім. Проблема у мене... Вася перед нашою поїздкою сюди сказав, що як тільки термін служби закінчиться він піде. – відвела очі Емма. — Де ж мені знайти такого відданого та сильного слугу?

Рада поклала їй руку на плече, сумно посміхнувшись. Вона згадала нещодавню розмову з Васею, і всередині усе стиснулося від болю та сорому за свій вчинок.

— Може, мені не пробачать, якщо я скажу. Але… Ти знаєш все про свою чарівну силу?

— Ну, я посилюю магію Васі. — прикусила губу принцеса.

— А чому, не здогадуєшся? Вибач, Васю... — Рада зітхнула. — Він перед цим приходив до нас і розповідав, що хоче піти з Ордену. Справа в тобі…

— В мені? Але що я зробила? Я його чимось образила?

— Кохає він тебе. З першої вашої зустрічі. Ти посилюєш його магію лише через його кохання до тебе. Але тепер він не бачить більше сенсу залишатися…Це ми винні. Вирішили скористатися його силою, поставили вас разом.

— Він не показував це ніяк… — погляд Емми раптом похолов.

– Він і не покаже. Ти дочка імператора, а він хоч і став лицарем, але все одно не може просити твоєї руки. Якщо пощастить його сила вичерпається, та й твоя теж…

— А якщо ні?

— Йому буде погано. Не знаю, як у його випадку, але я читала в Радарі, що якщо з'являється сила Щита, то вона може зникнути тільки зі смертю чарівника. Вася не хотів, щоб тобі щось розповідали, та я розумію, що ви не підходите один одному за соціальним статусом. Але він тебе дуже любить. Це Радар показав…

— Я зрозуміла. — підібгала губи Емма. — Я піду! Вам потрібно готуватись до виступу.

Рада подивилася їй услід, ще раз зітхнувши. Наскільки велично виглядала з боку принцеса, ніби народилася у палаці. У неї ніколи не вийде так само триматися. 

Озирнувшись, дівчина побачила, що до неї наближається Альбрехт. Вона вже була готова почути його закиди щодо того, що розкрила чужий секрет.

— Ал, я розповіла Еммі за Васю!

Хлопець помовчав кілька секунд, а потім підняв голову на балкон. Туди якраз піднялася Емма, а позаду неї йшов Вася. Нічого незвичайного поки що не було.

— Мені шкода їх. Емма теж має серце. Вона не змогла б холоднокровно відмовити, не переживаючи потім. Але й інакше у них не вийде.

— Ходімо перевдягатися. Через п'ятнадцять хвилин усе розпочнеться. 

Вони спробували відігнати неприємні думки, щоб провести ці декілька годин із задоволенням.

* * *

Глядацька зала була наповнена світлом свічок, що тремтіли у великих канделябрах. Панувала м’яка напівтемрява. Глядачі заповнили кожен ряд: жінки у довгих шовкових сукнях, чоловіки у камзолах. Шурхіт тканин і приглушені розмови поступово вщухли, коли на сцену знов вийшли Рада й Альбрехт.  

Цей театр був їх серцем та душею. Сьогоднішній вечір належав тільки їм. Несподівано швидко промайнула більша частина виступу.

Рада ступила вперед легко й упевнено. Вона відчувала себе вільною, як пташка, яка жила тільки небом. Її сукня глибокого червоного кольору із золотою вишивкою переливалися при кожному русі. Темне довге волосся обрамляло обличчя. Завершував образ невеличка діадема з рубінами та діамантами. Та сама, що подарував їй Альбрехт місяць тому. Цей подарунок казав сам за себе - кохана.

Альбрехт стояв поруч — високий, стрункий, у червоному камзолі із золотим орнаментом. Його постава випромінювала спокій і силу.  Він більше не відчував хвилювання. Це був його вечір також. Коли вони почали співати у залі повисла тиша.

Моя мрія, що колись мені наснилася.
І з тобою я була щасливая.
Мов голубка білокрила, лебідь білая.

Я навіки лиш твоя… незрадливая.

До побачення, білі лебеді,
До побачення, птиці вірні.

Ми навіки тепер на землі.

Але мріями завжди у небі

 Їхні голоси перепліталися, створюючи єдину мелодію, що заповнювала весь простір.  

Сцена була простою — лише завіси з важкого оксамиту.  Але в цю мить декорації здавалися непотрібними. Усе трималося на них двох, на їхніх голосах, на тому, як вони дивилися одне на одного, і як ця пісня здавалася частиною їхніх душ.