65. Прощання з небесами

Час пролетів непомітно. Рада сиділа перед дзеркалом у невеликій кімнаті призначеній для артистів. Запрошення прийняли майже всі. Ті хто не зміг приїхати прислали своїх родичів чи друзів. Тому зал має бути заповнений повністю.

Але попри це Рада не відчувала щастя. За той час, що вони провели у Заргансі жодного разу не порушилася тема їх весілля. Вони знов були наче друзі. Хоча можливо вплинув брак часу наодинці. Майже щодня зранку до вечора вони проводили або в музичному класі, або у театрі. Після не хотілося вже нічого. 

Але єдине вони вирішити точно - їм треба розлучитися на деякий час. Це була дурна затія, Рада не хотіла більше розлучатися з ним. Але й наполягати не мала права. Він повинен свідомо прийняти рішення наражати себе на смерть чи ні. Жоден адекватний чоловік не пішов би на таке. Та й більшість її предків не знали за прокляття. Лиш одиниці прийняли рішення пов'язати себе з проклятою. Чомусь їй здалося, що Альбрехт не стане одним з них. 

Сьогодні їх останній день. Вони вже не були друзями. Вони не були ще коханими. 

У двері коротко постукали та увійшов Альбрехт. Рада здивовано підняла брову - йому не обов'язково стукати, це ж їх спільна гримерка.

- Готова? 

- Хвилююся. - зітхнула Рада. Їй не хотілося, щоб він прочитав усе по її обличчю.

- Я також… - так само важко зітхнув хлопець впавши на софу під стіною. - Здається ми занадто швидко усе зробили. Треба було відкласти хоча б до літа.

- Ти забув чому ми так вирішили?

Альбрехт похитав головою. Вони домовилися деякий час пожити окремо. Альбрехт прийняв це бажання Ради, хоча не хотів цього. 

На щастя хтось постукав у двері порушуючи гнітючу тишу.

- Заходьте! - крикнув Альбрехт, радіючи цьому несподіваному візитеру. 

Двері відкрилися. Хлопець та дівчина витріщилися на того хто зайшов. Це була несподіванка. 

- Василь? 

Рада скочила на ноги. Вони не бачилися майже місяць, але вже встигли засумувати за Орденом. На ньому тепер був мундир охоронця.

- Ви всі тут? 

- Ні. Але багато. Я супроводжую принцесу. - відповів Василь, на останньому слові усмішка зникла з його обличчя. - Я хотів поговорити з вами. 

- Проходь, сідай. - Альбрехт поплескав по місцю поряд із собою.

Вася так і залишився стояти, переступивши з ноги на ногу.

— За пів року закінчується термін моєї служби. Я не продовжуватиму його. Я вже повідомив принцесі та імператору…. 

— А як же орден? — ахнула Рада. Не це вона сподівалася почути.

– Там і без мене є сильні чарівники. Не можу… Щодня її бачу. Моя ж сила рве мене на частини…

— Поговори з нею. — запропонуй Альбрехт, на що Вася відреагував категорично. 

— Виключено. Ні! Вона ж дочка імператора!

— Вона добре до тебе ставиться. Ви скільки провели разом. – промовила Рада, розуміючи, що це не показник кохання.

— Не так, щоб вийти заміж за слугу... Я не можу більше. Тяжко… — хлопець зітхнув, закривши очі долонями на кілька секунд. – Вона… Емма… заслуговує на краще….

— Але так у неї не буде такого сильного захисника! Скільки разів твоє кохання рятувало вас?! Поговори з нею! Адже можна знайти компроміс.

— Ні! Я вже не можу контролювати свою магію! Вона виходить із-під контролю! Потрібно йти та забути все… — відповів Василь здається остаточно втративши контроль. Повітря у кімнаті завібрувало. 

— Але ж у тебе не вийде! Сила Щита просто так не зникає. Вона не дасть тобі її розлюбити, а від того, що ти будеш мучитися, стане ще гірше. – це була правда. Рада не хотіла, щоб Василь колись дізнався про це.

– Наскільки? – перепитав хлопець.

— Спочатку вона різко зросте, а потім ти скоріш за все збожеволієш…

— Тоді така вже моя доля... Але я спробую.

— Пробач нам. Ми не подумали про наслідки. Я хотів отримати в орден чарівника Щита і не думав про вас. — Альбрехт підійшов до нього, поклавши руку на передпліччя.

— Я ж не гніваюсь. Це був чудовий час! Я настільки боявся розгнівати її татуся, що пилинки з неї здував ... — раптом тихо засміявся Вася. — Я сподівався, що ви зможете забрати цю силу. - Альбрехт похитав головою. - Я поки перебуваю на службі, і мені треба повертатися! Не хочу, щоб принцеса шукала мене. – вже не так весело закінчив він.

Рада з Альбрехтом переглянулися, після того, як він швидко попрощався та пішов. Їм було соромно за вчинок, і прикро, що нічим допомогти не могли.

— Поки є час ходімо в зал, я хочу побачити хто приїхав. - запропонував Альбрехт 

Рада кивнула.  Вона була не проти на якийсь час змішатися з натовпом. Слова Васі нагадали про їх нестабільне становище. Завтра вранці вона виїжджає до Віджио, а він залишається тут.

«Якби не прокляття…»

Що тут думати? Якби не воно вона вже давно була з ним одружена.  Щоб не стояти на місці, дівчина вирішила пройтися, подивитись гостей. По дорозі вона помітила султана та султаншу Філанти. Шахрія мала вже добре помітний животик. Дівчина виглядала чудово. Вони йшли до своїх місць на балконі.