64.3

Якийсь час вони просто розмовляли. В основному Мерлін з матір'ю, коли в нього щось питали, хлопець ледь стримував сльози.

Через деякий час Мерлін пішов, Рада відійшла ще раніше до Ліана. Стоячи тепер один перед батьками Альбрехт опустив винуваті очі.

— Що так тебе гризе, синку? – Ігред давно вже помітила дивну поведінку сина.

— Я так хотів поговорити з вами. – хлопець чомусь почав здалеку. — З того дня, як дізнався, хто мої справжні батьки. Я стільки чув про вас… І за тебе батько. Ти правил мало, але країна процвітала, люди тебе любили. Я й мріяти не міг про таке щастя. Я так хотів вас побачити…

— Альбрехте! Ну що ти?! Не плач! Адже ми зараз тут! — жінка торкнулася напівпрозорою рукою до його щоки.

Не дивлячись на очікування не з'явилося почуття чогось потойбічного, як це буває з примарами.

—  Бо будете мене ненавидіти...

— Що ти говориш? Альбрехт! Ти ж мій єдиний син, мій спадкоємець. Звідки такі думки? – здивувався Альберт.

— Я більше не один із Мідних… я… я. Зрікся прізвища… мені довелося… я хотів… Я….

— Ти зрікся мого прізвища? — чоловік, здавалося, був вбитий цією новиною. — Але ... У тебе ж було все! Чому ти не лишився?

— Пробач, тату! То був твій дім, але не мій! Я не зміг там жити! І… я обіцяв…

— Я сподівався, що ти, коли виростеш, скинеш свого дядька і сам сядеш на трон. Чому ти відмовився одружитися з дочкою де Аурельо? Ти міг стати…

— Після того, що я здійснив, я не заслуговую називатися твоїм сином! – Альбрехт стояв, нахиливши голову. — Я б ніколи не одружився з Еммою! Вона чудова, вона мені, як сестра. Філіп боявся, що я чи мої нащадки захочуть забрати у нього трон тому й запропонував зректися. Я… пробач.

Ігред та Альберт перезирнулися, ніби подумки спілкуючись.

— Ми не сердимося на тебе, синку! — жінка сумно посміхнулася, жалкуючи, що не може нормально обійняти. — Ти вчинив, як справжній чоловік! У тебе в руках були корони двох країн, але ти відмовився від обох. Не зрадив друга, одружившись з його коханою!

— Але я зрікся прізвища.... Я відмовився не тільки від титулу, а й від родини!  — заперечив Альбрехт не розуміючи їх поведінки.

— Хоч мені боляче це чути, але я не можу сердитися на тебе. Бо я сам приховав від усіх своє походження. Якби не збіг ти б ніколи не дізнався, чия в тебе тече кров. І не прізвище робить нас рідними людьми. Ми все ще твої батьки. — заговорив знову Альберт. — Ти мій єдиний син, і я хотів, щоб ти був щасливим. Ти ж щасливий? Це вона? Я бачив, як ти дивився на неї…

Чоловік вказав очима на Раду, що стояла осторонь Ліана. Щоки Альбрехта почервоніли.

— Не бійся своїх почуттів, хлопче! Нам із твоєю мамою дісталося мало часу. Але навіть ці крихти ми пам'ятатимемо вічно. Я бачу, як вона дивиться на тебе. Розберися в собі, Альбрехте! Ніхто не знає скільки житиме. Вона чудова дівчина, яка зареклася нікого не любити. І це страшно, синку! Тобі здається, що я вмовляю тебе пожертвувати собою.

— Ні! – несподівано навіть для себе перебив його хлопець. — Я справді був готовий на це! Я хотів бути з нею знаючи, що це може коштувати мені життя. Але справа не тільки у моїй жертві. Я не можу більше тиснути на неї, минулого разу ми ледь не втратили один одного. — Альбрехт обернувся, зловивши стурбований погляд Ради. — Тепер, коли я знаю, що вона до мене відчуває мені страшно. Я боюся нашкодити їй. Нам не можна мати дітей.

— Дозволь їй це вирішувати! Її батьки пройшли через це! Вони жертвували собою заради своїх нащадків, заради того, щоб у їхньому роді з'явилася чарівниця, що зніме прокляття! Це дуже складно для вас, ви ще такі молоді. – Ігред обвела сина сумним поглядом. – Але твоя Рада має місію, вона має продовжити рід! Навіть якщо їй судилося померти. Ми всі живемо заради наших дітей! Без них безглузде існування.

Альбрехт здивовано підняв брови. Він не хотів, щоб Рада виконувала якусь місію.

— Нам хотілося, щоб ти був щасливий! Ваша доля, у ваших руках! — закрив цю тему батько. – Нам час іти.

— Але ми завжди у твоєму серці. — обійняла його на прощання мати.

— Я не забуду вас, клянусь! — якийсь час Альбрехт відчував їхні обійми, а потім вони зникли в блакитному світінні.

— Я вже піду. Далі ви самі впораєтеся? — Нанда шей Ліан підвівся з кам'яної лави.

— Так. Дякую. – усміхнулася Рада, витираючи сльози.

— Не плач! Я зробив для нього й так багато! — Ліан поплескав її по плечу і зникнув.

Альбрехт ще якийсь час стояв, дивлячись кудись у простір. На холоді заплакане обличчя вже почало щипати, тому Рада магією прибрала сліди від сліз і зважилася нарешті підійти до нього.

— Все добре?

— Так! Пішли до замку…

— Що вони сказали за твоє зречення? — обережно поцікавилася вона.

— Що не воно поєднує людей! Батько мені пробачив і побажав щастя. — несподівано для неї усміхнувся хлопець.

— А те, що бачили Ліана, ми не забудемо?

— Ні! Очі ж у нас не світилися, значить ми були собою! — побачивши, що вона ще, щось хоче сказати, Альбрехт обійняв її за плечі, пригортаючи до себе. Наче важкий тягар упав із плечей. – Ходімо, радість моя. Нам треба готуватися до нашого останнього концерту.

Рада усміхнулась, сльози знов забриніли в очах. Взявши його під руку, дівчина пішла разом з ним до карети. Мерлін поїхав раніше на своєму коні.