Глава 64. Спадок

Зарган зустрів їх сонцем та морозною свіжістю. Навколо лежав білий пухнастий сніг. Від будинку з телепортом до замку вони їхали в закритій кареті. Місто наче зовсім не змінилося з моменту їх від’їзду. Дівчина та хлопець усю дорогу дивилися у вікна ніби не вірили, що вони нарешті вдома. Добре що існує така річ, як телепорт.

У замку на них уже чекав смачний обід та дбайливо прибрані покої. Увесь залишок дня Рада та Альбрехт розбирали свої речі та відпочивали.

* * *

Насилу розліпивши очі, Рада потягнулася, позіхнула, і ледь знову не заснула. Ох, як вона тепер шкодувала, що не лягла раніше. Зараз не довелося так мучитися.

Але думка, що Мерлін сьогодні їх поведе в театр, трохи надала їй сил. Це був хвилюючий день. Дівчина не могла дочекатися хвилини, коли побачить на власні очі будівлю, яку вони з Альбрехтом допомагали проєктувати. Під час короткого спілкування через зачакловану воду вони передавали побажання та важливі деталі, які хотіли, щоб обов’язково мав їх театр.

Вчора під час вечері Мерлін повідомив, що майже завершено внутрішнє оздоблення.  Ще кілька тижнів і все буде готово, а поки вони можуть вже починати готуватися до виступу.

Рада та Альбрехт не сказали йому, що це буде їх перший та останній концерт у цьому театрі. Вони хотіли залишити пам’ять про себе. Бажання виступати вже давно не було.

* * *

Будівля театру була триповерховою, з величезними склепінчастими вікнами, що пропускали світло крізь високі стелі, створюючи відчуття простору і величі.

Тільки увійшовши в хол їх погляд одразу притягнув головний елемент інтер'єру — широка, монументальна сходова клітка, що вела до концертного залу. На підлозі внизу викладено мозаїку, яку можна було повністю розгледіти лише, піднявшись на другий поверх. На ній був зображений двоголовий дракон у чорно-білих кольорах, символ, що нагадував про перемогу над роенцями у битві за Віджіо.

Рада захоплено зупинилася, зачарована величчю цього місця. Піднявши голову, вона ахнула від краси куполоподібної стелі, на якій розкинула крила золота сова — символ Гармонії, доповнений до декору лише вчора. Над її головою велично сяяв Златан.

Повернувши голову, Рада зустрілася з поглядом Альбрехта. Вони не пам’ятали минулих життів і забули про неймовірні перетворення, але з нотаток знали, що «Золота сова» — їхній символ. Саме завдяки магії вони могли перетворюватися на неї — як тоді в конюшні або під час битви за Віджио.

Рада відчула дивне тепло усвідомлення, що вона та Альбрехт були частиною чогось величного і магічного, хоча до кінця так і не розуміли, наскільки могутні вони насправді. Їхня пам'ять то зникала то поверталася разом із магією, але вони ніяк не могли зрозуміти, який ритуал зупинить цей процес.

Декор сходів теж заслуговував на увагу. Дерев’яні поруччя були прикрашені безліччю різьблених фігур, серед яких виділялися Марлет у вигляді птаха та трійка коней, що тягли колісницю. Все це виглядало настільки реалістично, немов фігури могли ось-ось ожити й злетіти у повітря.

Коли вони піднялися на другий поверх, їхній погляд зупинився на величезній картині, що висіла на стіні. Це було зображення у повний зріст, і Рада з Альбрехтом впізнали себе. Рада лише на мить затримала погляд на картині — цей портрет був задумом Мерліна. Через століття хтось із її знайомих, ймовірно, побачить дівчину в яскраво-червоній сукні й згадає студентку Раду, яку вигнали з Резенфорду. Втім, на той час її вже давно не буде.

Рада перевела погляд на Альбрехта й ледь помітно усміхнулася.

— Все вийшло навіть краще, ніж ми гадали. — тихо промовила вона.

— Так! Такого точно більше ніде не побачиш! — очі Альбрехта світилися від захвату.

Коли двері головного концертного залу відчинилися перед ними, вони завмерли. Не через позолоту, якою були прикрашені стіни, а через величезні розміри приміщення. Партер, балкони в кілька ярусів — тут могла розміститися неймовірна кількість людей. Сцена виглядала розкішно, з важкими оксамитовими кулісами, за якими ховалася простора оркестрова яма. Але загалом у ній не було нічого надзвичайного.

Піднявшись на сцену, Рада, подивилася в порожній зал і відчувала майже панічний страх перед кількістю людей, які могли б тут зібратися.

Наступну годину вони оглядали приміщення для артистів та різного персоналу, оцінили гардероб. Рада навіть запропонувала зробити щось на зразок ресторану. Глядачі, мабуть, у перервах захочуть перекусити чи щось випити.

А якщо дослівно, вона сказала: «тут не вистачає буфета. Ці довгі виступи стомлюють, що хочеться поїсти».

Рада з Альбрехтом були задоволені побаченим. Навіть знаючи на що чекати, вони були вражені театром, названим на їхню честь.  Сповнені вражень на місяць вперед вони рушили назад у замок.

Завтра у них було призначено ще один захід. На цей раз не дуже приємний.

* * *