62.4

Світанок гарно прикрасив небо. До цього усі вже давно спали. Хтось за столом, а хтось вмостився на м'якому килимі.

Алексіс тільки усміхнулася, виливши у графин з водою декілька крапель зілля забуття. Деякі речі не варто пам'ятати, щоб потім легко дивитися один одному у вічі.

Вона стримала сміх, коли згадала, дефіле Ради не столі, і як вона потім спритно впала на руки Альбрехта. Як дівчата витягли своїх хлопців танцювати. На той момент це так називалося… Як Вася червонів, уже не за вбрання своєї принцеси, а за її нахабну поведінку. Вона змусила його випити келих з вином, і під час танцю питала, як чарівне дзеркало «Чи миліша за всіх на світі?»

Васі хотілося забути цю мить назавжди. Йому здавалося, що він зробив неприпустиме для охоронця. Ах як вона була близько, а його руки не слухали голосу розуму.

Алексіс знову хмикнула. Любов Васі була зовсім не платонічна, а поведінка Емми, наштовхувало на думку, що вона тримає образу на хлопця. «У мені всі бачать лише принцесу» - Алексіс зараз була впевнена, що у «всіх» вона мала на увазі конкретну людину.

Неподалік спали Крістіна з Богданом – ще одна невгамовна пара, яка відзначилася на святі. Чомусь тут чарівниця була точно впевнена, що ці двоє скоро одружаться – ну не вживуться вони з іншими людьми.

Проходячи повз сплячих друзів, дівчина закуталася в шаль, вийшла на свіже морозне повітря. Ранок був чудовий.

Вона усміхалася, згадуючи смішні та навіть безглузді моменти свята.

Ймовірно, всі залишаться задоволеними, навіть не дивлячись на деякі незручності під час пробудження.

Ступивши черевичком на м'який пухнастий сніг, Алексіс підвела очі до ніжно-рожевого неба. Попри загальну радість, по її щоках вже котилися сльози. Відразу після битви вона поїхала шукати батьків чоловіка, щоб розказати їм усе особисто. Ті її прийняли, як рідну, та попри все запрошували ще у гості.

- Ваня… - прошепотіла вона, ковзнувши поглядом по снігирю, що сів на гілку. - Як же мені погано без тебе...

* * *

Після обіду, повністю прийшовши до тями молодь кинулася в сад грати в ігри та веселитися. Адже після повернення до столиці цього зробити не вийде.

Сад був сповнений криків та сміху, молоді чарівники разом з Альбрехтом та Радою влаштовували імпровізовані бої та намагалися один одного скинути у сніг.

Стоячи перед вікном, що виходило на заднє подвір'я, Еммі тільки залишалося що зітхати. Вона заздрісно дивилася на друзів, які були вільні, на відміну від неї.

Батько її не пустив, пославшись на високий титул. Філіп та Великий герцог стояли біля іншого вікна, і трохи чутно сперечалися.

- Кинь, Філіп. Хай іде! - зауважив сумний погляд дівчини Мерлін.

– Вона принцеса. Спадкоємиця! Негідно їй водиться з нерівною. – сухо відповів чоловік.

- Не так голосно, любий імператоре. – понизив голос Мерлін. – Це люди в чиїх руках цілісність вашої країни та й вони її друзі. Ви самі вчора на цьому наголошували.

- Все одно. Вони є вихідцями з бідних. Чому ви дозволяєте Раді з Альбрехтом таке? – насупився Філіп. Його час від часу накривало відчуття того, що він занадто багато дозволяє і що на це скажуть люди.

– Вони вже не діти. Самі вільні вирішувати, що їм робити, навіть якщо роблять помилки. Зараз вони лише грають. Лиш уявіть, що місяць тому ці саме діти були готові проливати заради вас кров. Ось вам моя порада: Емма – це ваш ключ до ордену та миру в країні. Не забирайте у неї друзів.

Філіп сумно кивнув і повернувся до Еммі, що стояла біля сусіднього вікна.

- Іди до них, доню.

Дівчина повернулась до батька, її очі від подиву трохи округлилися. Але побачивши схвальний кивок від Мерліна, усміхнулася і кинулася геть.

Через п'ять хвилин вона вже була в саду разом з іншими. І навіть змогла взяти участь у бою сніжками. У її команді був Вася, а значить, що навіть настирливий сніжок не долетить до неї.

* * *

Забігши до себе в кімнату Рада з Альбрехтом, скинувши шуби на підлогу, впали на диван, щоб трохи віддихатися. Вони були мокрими, але щасливими наче діти. Дивлячись, як подруга переплітає розпатлане волосся, хлопець завмер. Йому стало, якось ніяково.

- Що таке? – здивовано подивилася на нього Рада, помітивши його немиготливий погляд.

Альбрехт хотів швидко відповісти, але не зміг. Страх попри все сковував його залізними лещатами.

- Ти гарна… - промовив він з ніжністю.

Рада зрозуміла, що це було не те, що він хотів сказати. Але давити на нього вона не стала. Пройшло небагато часу, як вони усвідомили почуття один до одного. ЇЇ раптом охопила тривога: може він не кохає її настільки, що готовий одружитися? Бо інакше вже зробив би пропозицію. Та й він не казав відкрито «я тебе кохаю». Він лиш запитав, чи буде вона його? Може це значило щось інше?