62.2

Стрілка на великому годиннику наближалася вже до десяти, а дівчат ще не було видно.

- З ними гаразд? Так і повинно бути? Це якась традиція? – найбільше хвилювався Вася, так, як Емма за ці місяці ніколи не залишала його поля зору.

- Думаю так. Я здогадуюсь де вони можуть бути, але не впевнений. Повернуться самі побачимо! – до Альбрехта вже потроху доходило, чому Рада почувши про подарунки одразу втекла.

Підійшовши до ялинки, хлопець сів навпочіпки. Серед купи подарунків лежав один невеликий пакунок. Альбрехт усміхнувся своїм думкам, доторкнувшись пальцями обгортки. Він думав подарувати їй це пізніше, можливо після того, як він наважиться зробити їй пропозицію.

Після того, як Альбрехт зрікся титулу, Філіп запропонував йому щось вибрати собі з родової скарбниці Мідних. Альбрехта зацікавила лише мідна діадема з рубінами та маленькими діамантами. Коли він дізнався її історію, відразу вирішив – бере. Ця діадема належала засновниці роду Валерії Мідній. Це був символ їх кохання,  що подолало усі труднощі. Діадема передавалася у спадок і мала дістатися законній дружині Альберта – Ігред. Але у них не склалося.

Ця діадема наче сама покликала його із сотні прикрас у скарбниці. Найкрасивіша, для найкрасивішої жінки. Хлопець був упевнений, що Рада як ніхто гідна її носити.

Ще в одному згортці лежала не менш цінна книга. Вона була створена загальними зусиллями. У ній були зібрані звичаї, традиції всіх імперських народів, усі їхні танці, і пісні, одна глава була освічена останній битві, а в інших говорилося за чарівні здібності. Здебільшого писали її Тіна і Альбрехт, решта лише підказували ідеї. Коли Альбрехт деякий час вважався мертвим допомагав з написанням Андраш Золтан, бо у нього був гарний почерк.

- Перевіряєте подарунки? - нечутно підійшов до нього Богдан.

– Що? – смикнувся Альбрехт. – А... Так. Наче нікого не забули.

— Вам не казала Рада, куди вони зібралися? Бо вже скоро північ, а ми не знаємо, що робити!

  - Філіп та Мерлін у себе? Тоді давай накривати на стіл, сподіваюся, наші дівчата скоро з'являться.

З'явилися вони не так швидко, як хотілося. Але ось те, що вони принесли, привело всіх у захват. У сімнадцятому столітті було неможливо знімати фільм, але за допомогою цього наполовину чарівного пристрою з'явилася можливість записувати відеоролики по десять хвилин кожен. Тільки проблема була в тому, що подивитися їх можна буде, коли хтось вигадає пристрій для прояву плівки. Виявилося, що і Дерик увесь час був відсутній. Вони літали у фортецю химородників, куди відразу після коронації повернувся пристрій. Філіп не міг не скористатися цією чудернадською штукою, щоб зберегти пам’ять про себе.

Те, що неможливо відразу відтворити нікого не бентежило, а навпаки – про них через багато років згадають, і зможуть побачити їх такими, як вони колись були.

Виявилося, це був не зовсім подарунок, разом із ним дівчата притягли багато згортків різного розміру. Альбрехт усміхався – його здогад був вірний – у цих згортках подарунки їм. Це було зворушливо.

- Ми думали, що ви ніколи не повернетесь! Радість моя, де ж ти була? – обійняв її за талію Альбрехт, захоплюючи до себе.

- У Каталінгу, а також ще деяких місцях. - дівчина обдарувала його усмішкою, і відсторонившись натиснула на амулет у себе на шиї.

Тієї ж миті її сукня почала перетворюватися. Дівчина засміялася, дивлячись на здивований погляд друга. Такого вбрання він ще не бачив. Це була довга кремового кольору сукня з відкритими плечима та милим бантом позаду. Волосся у неї до цього було вже заплетеним у дві коси з вплетеними в них стрічками.

- Ну як?

- Ти неперевершена - Альбрехт знову згріб її в обійми, стримуючи бажання поцілувати при всіх.

- Що ви тут вже зробили? - дівчина трохи бентежилася, бо вони опинилися у центрі уваги.

- Все, що ти казала. Слуги приготували їжу, ми накрили стіл. Ще трохи й можна сідати.

- Може, тепер ти мене відпустиш?

- Можливо! - засміявся хлопець, але з рук не випускав. – Але я не хочу.

– Я також, але… - Рада почервоніла, та відвела очі. – Але на нас усі дивляться та скоро втечуть назад у Каталінг. А я хочу провести свято у великому колі друзів. З тобою ми відсвяткуємо, якщо захочеш, після.

- Якщо чесно, я не проти, якби усі втекли. – прошепотів хлопець, опаляючи диханням їй шию.

- Зізнайся, ти щось пив?! – дівчина зашарілася, спробувавши перевести усе на жарт.

-Тільки компот!

- З ягід які забродили?

Альбрехт засміявся, похитавши головою, але потім її таки відпустив.

Інші особливо не нудьгували: одні розбилися на пари, інші на невеликі гуртки. І всі без винятку кидали на них цікаві погляди. У більшості читалося німе питання: поцілуються?

Рада та Альбрехт відступилися один від одного, чомусь почавши розглядати свій одяг.

- Час! – вигукнула Крістіна, кинувши перед цим погляд на великий годинник.

- Справді! – Рада зраділа, що можна було перемкнутися на щось інше. – Із запізненням, але треба проводити минулий рік!