Глава 61. До зустрічі уві сні

У Кірта було небагато своїх речей, тому збори видалися швидкими. Але ось для Яна члени Ордену понаносили різних подарунків: від одягу й до захисних амулетів. Кірту не хотілося тримати у своєму будинку магічні речі, але після того, що сталося за час проведений у палаці багато чого змінилося. Він не був дурнем, щоб відмовитися від оберегів. Пауліні принцеса Емма подарувала хутряну накидку та невеличку золоту брошку у формі троянди.

Кірт радів, що його кохана дружина знайшла спільну мову з принцесою. Емма йому дуже подобалася, вона була доброю та розумною дівчиною. Він плекав надію, що ставши імператрицею вона не втратить цього. Хоча поряд будуть лицарі Гармонії. Вони точно не дадуть імператору вчинити якусь підлість. У друзях Альбрехта Кірт був певен.

Тільки Кірт згадав про орден Гармонії у двері коротко постукали.

- Відкрито! – крикнув він.

Двері відкрилися і на порозі з’явився Альбрехт. Обвівши поглядом зібрані речі він ніяково переступив з ноги на ногу.

- Я прийшов попрощатися особисто.

Кірт усміхнувся, побачивши, як друг нервово починає кусати губи, так він намагався завжди стримати сльози. Кірт не любив слізні прощання. Він взагалі казав, що розучився плакати, ще в дитинстві. Якщо щось проривалося, то це лиш піщинка в око потрапила, чи вітер.

Хлопець знав наскільки сьогодні важкий для Альбрехта був ранок. Тому він вирішив не втілювати у дію нічні погрози.

- Ми вже прощалися у їдальні Ордену. – м’яко нагадав Кірт.

Альбрехт кивнув, здається сильніше прикусивши губу.

- Ми можемо більше ніколи не побачитися…. – промовив Альбрехт та дістав із кишені штанів шовковий мішечок. У Кірта від цих слів клубок став у горлі. Чомусь він був упевнений, що це дійсно їх остання зустріч. – Я довго думав кому можна його віддати. – хлопець дістав з мішечка дивної форми ключ.

- Ти зараз не серйозно? – напружився Кірт. – Я не чарівник. Та й до твого ордену відношення не маю.

- Хоч ти не один з лицарів, ти гідний тримати цей ключ. Та й ми не знайшли нікого з чарівників Алісії. Можливо колись вони покажуться, зараз їх немає.

- Коли вони з’являться мені передати їм ключ? – в надії спитав Кірт.

- Ні. Ключ від Алісії буде передаватися у твоїй сім’ї. Його не можна ні продати, ні подарувати. Лише у спадок. І ще… - Альбрехт дістав другий мішечок. По звуку там було повно золота.

Кірт здивовано подивився на друга і зробив крок назад.

- Альбрехте, це надто велика відповідальність. Я вже казав, що не можу приймати від тебе подарунки.

- Ти хотів усе сам. Я пам’ятаю! – вже впевнено промовив чарівник та взяв друга за руку та вклав йому у долоню обидва мішечки.

- Це для Яна. Твій син має рости в гарному будинку. Він заслуговує на це. Цих грошей вистачить на перший час.

Кірт на мить знітився, але потім подивився в очі Альбрехту. Його обличчя змінилося, стало м’якшим.

- Ти завжди дивував мене своїми рішеннями. – сказав він із посмішкою. – Думаю Мірта та Грегорі тобою пишалися б. Я зроблю те що ти просиш. Але тільки заради сина.

Альбрехт знов відчув, як сльози накочуються на очі, при згадці покійних батьків. У двері постукали і увійшли Пауліна з сином на руках, за ними стояв Дерик. Альбрехт прикусив губу, відповідаючи їм усмішкою.

- Ти вже готовий, Дерику? – спитав він невимушено. Той кивнув.

Натягнувши на губи посмішку, Альбрехт знов подивився на друга та трохи боязко простягнув йому долоню для рукостискання.

Кірт зробив крок уперед, замість цього обіймаючи його, та поплескавши по спині.

- Бережи себе, друже.

Не витримавши, Альбрехт все-таки заплакав. Але швидко впоравшись з емоціями, подарував другу усмішку.

Попрощавшись, Кірт відступив та взяв з ліжка сумку з речами.

- Готові? – спитав Дерик. Кірт обмінявшись з Пауліною поглядами, кивнув.

Дерик підійшов до них та взяв за руки. Вони розчинилися у повітрі за лічені секунди, залишаючи Альбрехта одного у кімнаті.

Витерши рукавом сорочки сльози, хлопець пішов геть. За цим усім повз нього пройшов і перший бал за двадцять років. Він тоді з’явився на початку і відразу втік до друзів.

Йдучи коридорами, хлопець роздумував наскільки змінився за ці два роки. Скільки всього йому довелося пережити за цей час. Ще два роки тому він був звичайним хлопцем, який раптово виявився сином імператора. Зміг подивитися в очі своїм страхам, а головне зробив усе, щоб чарівники не боялися більше за своє життя. Рада та інші врешті були праві. У, тому що сталося з його друзями та рідними немає його провини. Це був збіг. Імператору потрібно було знищити якесь поселення, щоб знов розпалити ненависть.

* * *