60.1

Світло Селени м’яко лилося на кам’яні надгробки міського цвинтаря. Альбрехт зупинив коня біля родового склепу Мідних. Це була масивна будівля, яка відразу впадала в око. Біля замкнених дверей стояли дві у повний зріст статуї чоловіка та жінки.  Їх голови були повернуті та один до одного. Альбрехт відразу зрозумів хто це. Він знав історію про золотоволосу принцесу де Аурельо, яка закохалася у дрібного дворянина та втекла разом з ним. Вона не була спадкоємицею, але піти проти волі батька для неї означало залишити усе. Він хотів забрати у неї родове прізвище та титул. Але врешті помилував, забравши лише посаг. 

На щастя закоханих на тих землях де вони пізніше оселилися знайшли мідну руду. І вона була не звичайна, вона мала різні властивості. Одна з яких більша міцність та здатність не піддаватися окисненню. А до того прикраси виготовлені з цієї міді могли лікувати від хвороб. 

Завдяки копальням принцеса та дворянин швидко нажили собі великі статки та взяли собі нове родове прізвище - Мідні. 

Альбрехт дивився на статуї засновників свого роду. Вони вибрали кохання, розуміючи, що втратять все. Створили з нуля могутній рід, що через пів століття став найвпливовішим в імперії. Навіть де Аурельо були вимушені з ними рахуватися. Але Мідні довгий час були далекими від політики. А потім, сімдесят років тому раптом вирішили забрати трон собі. І тепер гарна казка про закохану пару перетворилася на кошмар.

Альбрехт розумів Філіпа. І скільки б він не клявся, у майбутньому його нащадок знов міг втопити палац у крові. Альбрехт не був певен, що цього не станеться і без Мідних. Але Мідні були пов’язані з короною так само тісно, як де Аурельо. В їх жилах текла кров княгині Каталі. 

Альбрехт знав свою відповідь ще там у покоях Філіпа. Він, як і його пра-пра прабабуся був готовий заради кохання залишити все. Йому на відміну від неї не треба буде думати, як і де жити. Він вже був герцогом Фероманська.

 Хлопця зупиняла тільки моральна частина цього вчинку. Щоб не робив Альберт Мідний на троні й до цього, кінець життя він провів у вигнанні. І хотів, щоб хтось із його нащадків повернув трон. Альбрехт помстився дядькові за вбивство батька. На цьому, на жаль, було все.

Альбрехт сподівався, що Ліан зможе прикликати до нього дух батька. Йому треба з ним порадитися, пояснити своє рішення. 

 Його серце билося швидко, хлопець відчував незрозумілу тривогу, яка з кожною хвилиною ставала сильнішою. Найбільше хлопець боявся, що Альберт Мідний розгнівається на нього. Дивне відчуття, бо той помер, ще до його народження й особисто хлопець нічого йому не обіцяв.

- Ліане! — голос Альбрехта пішов луною серед кам'яних надгробків. Він намагався покликати бога перевізника мертвих душ, але Ліан не відповідав. Йшов час. Альбрехт почав замерзати.

- Чому ти не приходиш? — прошепотів він собі під ніс, потерши задубілі долоні.  Він обвів поглядом територію цвинтаря, ніби сподівався побачити якусь підказку. - Чим ти там зайнятий?

Втома взяла своє, і Альбрехт сів на край кам’яної лави, опустивши голову. Його тіло почало німіти від холодного повітря, а в голові виникали невтішні думки. Рада… Вона, мабуть, схвильована його відсутністю. Але йому зараз було байдуже на все, крім того, що відбувалося в його голові. Він не міг повернутися не поговоривши з батьком.

Раптом його зір затуманився, і він упав на вкриту снігом землю. Перед очима виникла яскрава картина - у червоному, від пролитої за ніч крові, світанку з’явилася золота сова. Вона була зіткана зі стародавньої магії. На ті миті, що вона була у небі ранок перетворився на день. 

Це вони створили вогняне коло над Ланфортом, викликавши у всіх жах. Гармонія ніколи не була доброю. Не була вона і злою. Довгі тисячоліття вона тримала світ на своїх вагах. І якщо не вдавалося дійти згоди по-доброму, тоді вони змушували ворогів скоритися силою. Це сталося і в той зимовий ранок.

Тільки разом з жахом вони подарували цьому світу ще дещо. Коли на небі засяяла золота Гармонія із самих надр землі почала підніматися стіна — непорушна, велична. Вона окреслювала кордони імперії Каталі. Вона росла з їхньої волі, поки не стала нездоланною перепоною для всіх, хто мав наміри завдати шкоди.

- Це наш подарунок жителям цієї країни, — голос Ради лунав в його думках. Альбрехт обернувся на неї, але не побачив її, лиш яскраве світло. - Ця стіна буде стояти доти, доки ключі не будуть зламані. 

Раптом картина змінилася. Перед Альбрехтом постали ключі, вони яскраво сяяли, зависнувши на рівні його очей. Кожен із них мав своє призначення, і кожен належав лицарям Гармонії. Вони передаватимуться з покоління в покоління, охороняючи мир і стабільність у країні. Ослабла міжусобними війнами імперія Каталі більше не зможе повернути свої землі силою, лише дипломатією та мудрістю.

Але мир навіть зараз був крихким. 

- Якщо ключі будуть зламані, імперія впаде. Не мине й століття, як вона стане історією. - хлопець раптом почув свій голос. 

Виявлялося ось для чого були потрібні ті ключі. Лицарі Гармонії могли за власним бажанням прибрати Стіну, якщо будуть певні, що країна зможе існувати без неї. Роен був могутнім та розлюченим ворогом. Морл не виказував бажання йти на поступки. Хоча він відкрито не заявляв, що хоче приєднати землі Каталі до себе. Але він хоче знищити імперію, розбити її. При цьому роенський король був милосердний до простого люду, давши їм змогу залишитися вже на його землі, чи шукати новий дім.