58.3

  Повернувся до своєї кімнати він уже надвечір. Напрочуд Рада все ще знаходилася там. Речі, як лежали на ліжку, так і залишилися на тому самому місці. Вона, здається, не дуже поспішала з переїздом.

- Я думав, що ти вже пішла. – тихо підійшов Альбрехт. Присівши поряд на ліжко, він обійняв її за плечі. - Мені дуже потрібна твоя допомога…

- Добре! Зараз тільки закінчу збирати речі… - похмуро відповіла дівчина.

Альбрехт вихопив у неї з рук сукню і шпурнув її на килим.

- Нікуди ти не підеш! Ти як частина Гармонії не маєш права так чинити! - Альбрехт хотів сказати геть інше, але її погляд змушував усередині все спалахувати. - Чому ти йдеш? - спитав він тихо. Останній раз вона була такою холодною з ним рік тому.

- Бо ти чужий наречений, Ал! - байдужість у її погляді була вдаваною. Очі сповна видавали біль.

- Поки я ніхто. І не буду. - твердо відповів він. 

- Невже тобі не подобається Емма? Вона хороша дівчина.

- Мені здається ми цю тему вже давно закрили. У моєму серці немає місця навіть для такої хорошої дівчини, як Емма. 

- А для кого є? - для чогось  спитала Рада.

- Нічого не змінилося, Рад… - важко зітхнув Альбрехт. - Я все ще твій друг. Мені вистачить і цього.

- Друг… Звісно, друг. Ми ж з тобою друзі. Друзі? І будемо ними назавжди? - в очах забриніли сльози. 

Дівчина відвернулася, щоб він не побачив їх. Але він побачив.

- Що з тобою? Два дні тому між нами було усе добре. А потім ти наче закрилась.

Рада підтиснула губи. Ну що ж… чи є сенс мовчати? Може це саме той момент, коли вона зможе поставити крапку у їхньому спілкуванні.

- Бо ти сказав, що ми можемо бути тільки друзями. Не більше.

- Так, я… Стоп! Коли це я казав?

- Позавчора уві сні. - буркнула дівчина.

До нього швидко почали доходити сенс її слів. Сон дійсно виявився не сном.

- Тобто ти дійсно тоді сказала, що мене кохаєш? 

- Тобі це наснилося.

- Казала чи ні? 

- Казала. - крізь зуби кинула дівчина.

Хлопець розгублено закліпав, а потім несподівано розсміявся. От у чому справа.

- Рада! Ми ж могли поговорити без цього.

Рада не розуміла його гарного настрою.

- Бо я пам’ятаю, що рік тому відмовила тобі. Тепер ми друзі.

Альбрехт не знав, що їй відповісти. Нахилившись він згріб її в обійми. Дівчина завмерла, здається навіть переставши дихати.

- Так ми друзі чи ні? - обережно поцікавилась вона.

- Ким ти хочеш, щоб я був для тебе? - Альбрехт відсунувся, але лиш для того, щоб подивитися їй в очі. Здавалося серце завмерло, лиш для того, щоб потім розбитися об ребра. 

Рада мовчала. Таке просте, але одночасно складне питання. 

- Я не хочу тебе нікому віддавати. Я хочу прокидатися поряд з тобою увесь відведений мені час. Ти… Здається ти найкраще, що сталося у моєму житті. - з очей бризнули сльози.

Альбрехт сидів знов розгубивши усі слова. Вона казала такі речі, що не вкладалися у свідомості.

- Ти впевнена? - він боявся отримати відповідь на своє запитання. - Ти дійсно хочеш бути зі мною не як подруга?

Рада кивнула. 

- Що нам робити? Я все ще боюся, що ти постраждаєш через мене. 

- Я розумію твої страхи. Але твоє прокляття мене не лякає вже давно. Я не уявляю свого життя з іншою жінкою. 

Рада зітхнула. Виявляється відкрити почуття не так страшно, але що робити далі вона не знала. У кімнаті повисла тиша.

Вони довго сиділи на ліжку, поглинуті кожен своїми думками. 

- Ти відмовишся від пропозиції Філіпа? - спитала вона, піднявши на нього погляд. 

- Так. 

- У тебе можуть виникнути проблеми… - зітхнула дівчина. - Сумніваюся, що він це вирішив тільки зараз. Як же наш орден? Імператор може натиснути на тебе через нього.

- Не зможе. Він сам офіційно визнав орден та наділив його усіма правами. Якщо він забере, це похитне його репутацію. Та й він навряд так швидко забув, що це ми зібрали йому армію. Не переживай через це. Я поговорю з Філіпом, а потім ми повернемося додому.

Альбрехт скинув черевики та підсів до неї ближче, обійнявши за плечі. Дівчина схилила до нього голову та знов тихо зітхнула. Тиша більше не гнітила. 

Дівчина несподівано позіхнула, відчуваючи, як сильно її втомили ці два дні. Але тепер більше не треба було боятися. Усе знов ставало на свої місця. Хлопець також позіхнув та розсміявся через це. 

Він обережно опустився на подушки, а вона, не розриваючи обіймів, вмостилася поруч, поклавши голову йому на груди. 

- Ти будеш моєю? - тихо, ніби все ще борючись запитав він, запускаючи пальці у її довге брунатне волосся. 

- Назавжди. 

Її слова змусили усередині все розквітнути.  Альбрехт обережно нахилився до неї, чекаючи, що вона будь-якої миті зупинить його. Але дівчина навіть не намагалась. Їхні губи зустрілися на кілька секунд — ніжно, несміливо, наче боялися зруйнувати цей крихкий момент. Відчуття було неймовірним. Наче усі зламані частинки безболісно стали на місця. Тілом заволодівало приємне тепло та спокій.

Потім вони знову притулилися одне до одного, Дівчина поклала голову йому на груди, а його руки міцно обійняли її.