58.2

Втомлений Альбрехт не помітив, як опинився перед дверима Кірта.

Постукавши, він не став заходити, хоча двері були відчинені. Через кілька секунд виглянув заспаний Кірт зі скуйовдженим волоссям.

- Пробач, якщо розбудив.

- Нічого! Поки Ян спить треба цим користуватися. Пауліна кудись пішла. Проходь.

- Як твій син? Я чув, що він учора плакав. - Альбрехт намагався тихіше говорити, щоб не розбудити Яна.

- У нього живіт болів. Ми покликали лікаря, він дав йому відвар.

- Чому ти мені нічого не сказав? Адже я теж у цьому розуміюся. - трохи навіть образився молодий чарівник.

  - Вибач. Якось за це забув. То що тебе до мене привело, та чого у тебе з очей б’ють блискавки? – спитав Кірт, коли вони сіли за стіл.

- Навіть не знаю. Просто йшов повз ...

Альбрехт не вважав правильним ділитися з другом своїми проблемами. Той тільки посміється та скаже, щось на кшталт «Ох юж ці проблеми аристократів…»

- Чув, що мене збираються одружити з дочкою Філіпа?

- Так! І одразу скажу, це погана ідея!

- Чому? – не повірив власним вухам Ал. Кірт був першою людиною, хто мав таку думку.

- А що тут не зрозумілого? По-перше, ти сказав «збираються одружити». А чоловік, який кохає, сам цього хоче, а не слухає пропозиції інших! Тим паче я тебе добре знаю. Начебто… - Кірт обернувся, щоб перевірити чи спить Ян. - По-друге, ти не настільки дурень, щоб одружитися тільки заради того, щоб когось забути. Насильно з пам'яті нікого не викинеш!

- Ти це про що? – здивувався Альбрехт.

- Я про твою подругу Раду! Ти вважав, що якщо не можеш одружитися з нею, то більше ні з ким. А вона начебто проклята, і не відповідає на твої почуття. Співчуваю я тобі… - поплескав він його по плечу.

- Звідки ти все це знаєш? – чарівник відчув, що червоніє.

- Знаєш, я здається теж володію магією, і можу читати чужі думки! - Кірт побачив, як округлилися очі друга, і тихо засміявся. - Жартую. Мені розповіли з твого ордену!

- Хто саме? - зсунув брови Альбрехт, готовий зрівняти із землею того, хто це все розпатякав Кірту.

  – Ой, я не знаю! Вони у вас усі схожі! - спробував віджартується той.

- Але що ти пропонуєш? Мені доведеться відповісти! І вони чекають, що я погоджусь! – вичікувально глянув на нього Альбрехт.

- За своє щастя треба боротися. Так ти казав? Ти чоловік чи хто? Людина, яка змогла зібрати армію, і вбити Гордія, зможе і з цим впорається! – Кірт серйозно на нього подивився. – Знаєш, якби я здався, то Пауліна вийшла заміж не за мене, а за купця, який перед цим до неї сватався! Він був багатшим, але, а я – наполегливішим!

- Ти справді думаєш, що мені потрібно відмовитися?

- Ні! Я просто не хочу бачити тебе на троні! І взагалі коли все закінчиться, повертайся до Фероманська. Пора було вже зрозуміти, що твій дім не тут! А тепер вибач, Ал, я хочу трохи поспати, поки не прокинувся син.

Альбрехт підвівся і без зайвих питань, попрощався та пішов. Його трохи зачепили слова Кірта, але через деякий час він зрозумів, що друг мав рацію. Так, це була батьківщина його батька, у цій країні він виріс, за неї боровся. Але чи хоче він залишитися у ній назавжди? Чи потрібний йому трон? І найголовніше: чи простить йому батько за те, що він хоче зробити?

* * *