57.2

Усі думки розтанули, коли він нахилився ближче, і їхні губи знову зустрілися. Його поцілунок був сповнений такої ніжності й пристрасті, що їй здалося, ніби весь світ зник. 

Не минуло й декількох секунд, як він відпустив її та відвів погляд.

- Чому? - Рада відчула, як очі наповнюються сльозами. Його ніби тут і не було. - Ти ж мене досі кохаєш.

Альбрехт зітхнув, прибравши руки з талії. 

- Ні. Я тебе не кохаю більше. Ми з тобою друзі. Не більше. 

Рада повільно піднялась та зробила декілька кроків від нього. Вона не вірила у те, що чула. В те що бачила.

- Але ти ж мене цілував у таборі. І кімната… Я думала, що ти погодився на спільну кімнату тому що… - Рада затнулась. - Я думала, що ти мене досі кохаєш. - сльози вже текли щоками. - Я ж не зможу без тебе.

Альбрехт мовчав, відвернувши від неї голову. Його тіло було напруженим. Схопившись на ноги, хлопець відійшов до великого до підлогу вікна. 

- Ти зможеш. Я тобі не потрібен. – голос дрижав. Хлопець стиснув та розвинув кулаки. - Якийсь дурний сон… - прошепотів він, а потім прикупив нижню губу. Болю не було - це справді був сон.

Рада тихо схлипнула кинувшись до дверей. 

“Не хочу! Більше нічого не хочу! Прокидаюся!” 

Її викинуло зі сновидіння у ту ж мить. Вона все, ще сиділа за столом у їдальні палацу. Кинувши швидкий погляд на Альбрехта, що все ще спав підклавши під голову руки, дівчина тихо встала зі стільця та навшпиньках пішла до дверей. Головне, щоб він не прокинувся завчасно, та не зрозумів, що вона зробила. Бо якщо зрозуміє….

Рада бігла коридором палацу вже не думаючи про тишу. Килими на підлозі приглушували кроки, але все одно було добре чути. Вона не хотіла щоб зараз її хтось побачив. Треба було тільки дістатися спальні.

На щастя на її шляху ніхто не трапився. Була ніч. Залишки алкоголю остаточно вивітрилися з голови. Влетівши у кімнату, дівчина закрила двері та сіла поряд на підлогу, схопившись руками за волосся. Хотілося завити від відчаю, але було не можна, почують.

- Друг…. Просто. Друг… - вона кусала губи, щоб стримати стогін, але він час від часу проривався. – Просто друг. Як же я тепер буду жити… знаючи що своїми руками все зіпсувала.

Груди палали болем. Схопившись рукою за шию, дівчина зробила важкий вдих. Перед очима все плило через сльози, що ніяк не закінчувалися.

- Невже просто друг… - проскавучала вона, скрутившись на підлозі клубочком.

Вона більше не була ні воїтелькою, ні тою, кого слухалися та поважали у армії повстанців. Вона була ніким без нього. Тінню. Від неї минулої не залишилося нічого.

- Як же мені тепер жити?

Відчуття, що вона програла це життя стискало шию невидимими кайданами.

- Як же так… могутню родову чарівницю здолав один єдиний чоловік…

Їй хотілося провалитися крізь землю, але раптом у коридорі вона почула кроки. Це змусило її схопитися на ноги та кинутися до ліжка. Вона встигла накритися ковдрою, як двері відкрилися. Вона вже по крокам знала, що це Він. Серце боляче вдарилося об ребра. Прикусивши губу, щоб не заплакати уголос, дівчина прикинулася, що спить. Завтра буде новий день і вона знов буде грати відведену їй роль.

Альбрехт для чогось підійшов до неї, але постоявши декілька секунд пішов до свого ліжка. Почувши, як прогнувся під ним матрац дівчина сильніше прикусила нижню губу. Втома накотилася несподівано, і вона заснула. Залишок ночі був вже без сновидінь.