56.1

Бальна зала палацу стараннями слуг перетворювалася на справжнє видовище. Високі аркові вікна прикрашали масивні штори з дорогої тканини. Підлога з темного полірованого дерева віддзеркалювала ледь помітне мерехтіння свічок, що вже запалили для перевірки на масивних кришталевих люстрах.

Слуги поспішно розставляли стільці вздовж стін, обтягнуті білим оксамитом. Між ними на колонах вже висіли вінки з хвої, що навіювала Раді ностальгію за рідним часом. У палаці витала атмосфера Різдва, хоча ніхто не святкував тут це свято.

Альбрехту також сподобалася бальна зала. Коли він був тут зранку слуги тільки вішали нові штори. Філіп у перший тиждень свого правління наказав змінити усі червоні штори у палаці на білі. Червоний був символом роду, який на довгі сімдесят років узурпував трон.

Побачивши у натовпі товаришів по ордену Кірта, Альбрехт підібгав губи. Він не розумів, навіщо того сюди позвали? Образа захлеснула з головою. Альбрехт вже хотів розвернутися та піти геть, але Рада зупинила його.

- Дихай. – переплівши їх пальці, дівчина спробувала зазирнути в очі, які він тепер ховав. – Усьому треба час! Згадай як ти відносився до мене на початку!

- Не дивно. Ти ж вела себе, як велике цабе, а я пилюка під твоїми ногами. – буркнув хлопець.

- Не було такого. Хоча визнаю, що у мене важкий характер. Але й ти такий самий впертий баран. Тому дихай, Ал, дихай! Бо від твого погляду стає жарко.

- Я лиш хочу, щоб усе було, як раніше. – ображено, як дитина, буркнув він.

- Дай трохи часу. – їй все ж вдалося змусити його подивитися їй в очі. М’якість голосу стишувала вогонь у його серці.

- Пауліна колись сміялась, що ми так прив’язані один до одного, що скоріш за все одружимо наших дітей, щоб породичатися. – щоки хлопця вкрились сором’язливим рум’янцем.

- Може й таке статися. – усміхнулась дівчина, показуючи білі зуби. – Доля дивна річ.

Звуки флейт, скрипок та лютень наповнили повітря бальної зали. Недалеко від них музиканти почали налаштовувати інструменти. Кілька чоловіків обережно підкручували струни на скрипках. Один з них провів смичком, і кімнатою пролетів ніжний звук. Флейтисти стояли неподалік, роблячи короткі трелі та підносячи інструменти до губ, перевіряючи дихання і тембр.

Рада усміхнулася взявши Альбрехта за обидві долоні та почала гойдатися у такт музиці.

Музиканти почали з легкої мелодії, котра мала звучати під час прибуття гостей на бал. Ноти стрімко піднімалися, кружляли в повітрі, мов легкі пір'їни, і зникали в просторі зали. Музика оживляла кімнату, надаючи йому тепла та очікування свята.

- Почекай. – Рада, крутнувшись на каблуках підбігла до диригента та щось почала йому розказувати. Чоловік у сюртуку кивнув та перегорнув декілька нотних сторінок. Підскочивши до Альбрехта, вона вхопила його за руку та потягнула у центр зали. – Пішли танцювати. Зараз зіграють вальс. Пам’ятаєш наш перший танець?

Альбрехт розгублено кліпнув, але дав себе вивести на центр зали. Здається усі голоси стихнули. Заграла ніжна мелодія.

Вони почали рухатись під повільний ритм музики вже не помічаючи інших присутніх у цій залі. Вони зараз замовкли і дивилися тільки на них.

Музика здавалося заповнювала кожну клітинку його тіла. Альбрехт усміхався, впевнено вівши свою партнерку. Він згадав їх перший танець. То також був вальс. Зараз він відчував себе більш впевненим, більш щасливим. Боковим зором він побачив, що до них приєдналася ще одна пара. Хто це був він не став роздивлятися, знов зустрівшись з синіми очима найкращої подруги. На серці раптом стало так добре та тепло. Вона була його домом. З нею він хотів проводити свій вільний час. З нею хотів прожити кожен відведений ним день.

Коли музика повільно затихла, вони зупинилися, але не поспішали відпускати один одного.

- Я хочу тобі сказати дещо... – почала було Рада, але її голос потонув у несподіваному гуркоті дверей. У тиші, що запанувала після останнього акорду це було гучно. Альбрехт різко повернув голову на звук і від цього перед очима затанцювали різнобарвні вогники. А можливо це сталося через неможливість того, що він бачив. Він повернув голову до Ради, у німому запитані: це йому ввижається чи правда? – Ось саме це! – не втримавшись нервово розсміялась Рада. – Ну що?! Зустрічай старих знайомих.

У Альбрехта підлога зникла під ногами, а по щоках нестримно котилися сльози.

Натовп, що так безтактно ввалився посеред репетиції, спочатку оглядався, намагаючись відшукати когось. А коли помітили, то промайнула хвиля радості. Хлопці та дівчата, чоловіки та жінки, всі спрямували очі на застиглого у центрі зали Альбрехта.

Так несподівано йому стало соромно, що на ньому це багате вбрання. За те, що він стільки бід приніс цим дорогим людям. Альбрехт ступив назустріч, але пройшовши декілька кроків злякано зупинився та закрив обличчя руками. Він не міг подивитися їм в очі після всього. Через пелену зі сліз він майже нічого не бачив. До нього підбігли, обійняли, розцілували. А хлопець ніяк не міг відповісти, він просто плакав, не вірячи у своє щастя.

Тут було так багато його добрих друзів, знайомих. Альбрехт тільки й міг бігати поглядом від одного до іншого. Він плакав та сміявся одночасно, а вони його заспокоювали, обіймали, цілували. Всі сміялися, не зважаючи на бальну залу.