55.4

- Я спробую. – буркнув Богдан, відвернувши голову. Альбрехт та Кірт сиділи на стільцях і гіпнозувати його поглядом. Вони чекали на результат. – І як ви мене вмовили на це самогубство?

Втягнувши носом повітря, хлопець випив великими ковтками сонне зілля, та поспішив зручніше лягти.

- Якщо я раптом не прокинуся, запам'ятайте мене таким. - спробував пожартувати він.

Відкинувши голову на подушку, Богдан тільки заплющив очі, як миттєво заснув. Зі всіх сторін його огорнула темрява. Хлопець скрикнув не відчуваючи твердої поверхні. Він падав у безодню.

- О ні. На мерця напоровся…

Тільки він це сказав, як під ногою з’явилася твердь. Звідкілясь повіяло вітром, і морок почав розсіюватися.

Хлопець розгублено кліпав стоячи посеред зеленого лука, а над ним розкинулося блакитне небо. Богдан від несподіванки навіть рота відкрив – він ще ніколи не бачив у чужих снах такої краси.

Недалеко від нього стояла гарна струнка молода жінка в блідо-блакитній сукні, підв'язаній на поясі ремінцем. Пасмо білявого волосся вибивались з-під хустки.

Богдан уже не помічав краси краєвиду, він заворожено дивився на незнайомку. Треба було підійти, привітатись. Може, це та, яку він шукає. Хлопець її уявляв інакше.

Несміливо підійшовши, Богдан вклонився.

- Здрастуйте, я шукаю Пауліну. Це ви?

- Я. – здивовано кліпнула дівчина. - А хто ви?

- Ви знаєте Альбрехта Шлімана?

- Звичайно! – сплеснула руками Пауліна. - Це ж наш Ал! Але я не розумію…

- Річ у тому, що він вас давно шукає! Він і його друг Кірт - ваш чоловік!

- Я втратила з ним зв'язок, коли нам довелося тікати з Рамплура. Що з ним? Я думала Альбрехт загинув!

- Ні! Він живий! І дуже хоче розшукати тих, хто вижив! Адже такі ще є?

- Так! Звичайно! Тільки ми не дуже любимо розголошувати те, що ми з Рамплуру. Новина, що до нас приїжджав каральний загін, розлетілася по імперії. Ми боїмося, що нас зловлять!

- Не бійтеся! Гордій мертвий! Альбрехт помстився за вас особисто! – Богдан не знав, як усе було, він лише спирався на розповідь Мідного принца. – Ви знаєте, за ким приїжджав каральний загін?

- Гадки не маю! У нашому містечку не було чарівників.

- Будь ласка, поставтеся до моїх слів з розумінням! Йому дуже шкода, що так сталося, і що він втік, не спробувавши допомогти вам. Але тим чарівником був ваш Альбрехт. Також він брат Великого герцога Мерліна, і на додачу син поваленого імператора Альберта Мідного.

- Ого! І це все наш Ал? – Богдан розраховував на іншу реакцію. – То ми всі втекли з міста, не він один! Я особисто не гніваюсь на нього! У всьому винен Гордій та дурна заборона на магію! Альбрехт завжди був добрим і чуйним, всі його любили, і тужили, думаючи, що він загинув! Для мене щастя почути, що він живий! – Пауліна раптом принишкла, ніби згадавши ще щось важливе. - Де мій чоловік Кірт?

- Він, як і Альбрехт у Каталінгу! Ви знаєте, де решта жителів Рамплура?

- Загалом так! Ми інколи підтримуємо зв'язок!

- А ви зможете зібрати всіх? На вас чекають у столиці!

– Я спробую… А як ви мене знайшли… – Богдан уже сподівався, що вона не поставить цього питання.

- Я чарівник, і моя здатність контролювати сни. Я раніше жив в Ондрії, а тепер один із лицарів Ордену Гармонії. Мені передали ваш образ. Так я вас знайшов.

- І ви також? – насупилась Поліна. – То це просто сон?

- І так і ні! Я скористався своєю силою, щоб знайти когось із вас. Наша розмова реальна, коли ви прокинетеся то будете все пам'ятати до дрібниць. Зберіть, будь ласка, рамплурців, і вас заберуть! Прошу не потрібно більше запитань! Я потім ще раз зв'яжусь з вами! Де ви знаходитесь, у якому місті, селі?

- Село Зоровіце. – відповіла дівчина. – Це північний-захід Алісії.

- Може ви щось хочете переказати Альбрехту чи Кірту? – насамкінець запитав він.

Поліна усміхнулася краями губ, а в її очах затанцювали бісенята.

- Нехай чекають! Ми скоро будемо!

Богдан усміхнувся, кивнувши.

- До скорої зустрічі! - сказавши це він розчинився у повітрі, ніби його і не було.

Через хвилину він опритомнів у тій самій кімнаті, де й засинав. Минуло вже багато часу, так як обидва юнаки вже спали сидячи за столом.

Намагаючись не розбудити їх, він прочинив двері спальні й вийшов у коридор. На вулиці вже стояла глибока ніч, а це означало, що він був відсутній годині п'ять, а розмова ніби зайняла хвилин двадцять.

У коридорі біля вікна він побачив Раду та пішов до неї.

- Я зміг зв'язатися із дружиною Кірта. Потрібно потім сказати Колібрі, щоб змотався в Зоровіце. Вони там.

– А чому ти не сказав це сам?

- Вони вже сплять. Не знаю будити зараз чи ні? Думаю, ця новина їх потішить.

– Ти можеш бути вільним. Йди відпочивай. – усміхнулася Рада. - Вони в кімнаті Кірта?