54.3

На наступний день, щоб марно не сидіти у палаці Альбрехт, Рада та Віктор – новий голова охорони вирушили у в’язницю. Нещодавно сповістили, що привезли полонених.

Альбрехту було важливо побачитися з ними особисто. Він сподівався знайти спільну мову. Хоч ті вбивали його людей у Ланфорті, але їх хлопець добре розумів. Вони виконували наказ – захищати столицю від повстанців. Для них вони були досі породженням пекла.

Найголовніше – полонені були також імперцями, яким просто не пощастило опинитися на боці програвших. Якби програли чарівники, скоріш за все, для них влаштували публічну страту, а не розмови.

Альбрехт та Віктор спустилися по гвинтових сходах у підземелля, де розташовувалися в'язниці.

- Ви певні, що хочете туди? Вас тоді не було у фортеці. Усі хто хотів перейти на наш бік, вони вже присягнули на вірність.

- Вони лише виконували накази. Це ми перші напали. – не повівся Альбрехт.

– Ми захищали своє! – заперечив чоловік.

– А вони своє. Відкривай.

Коли Віктор відчинив залізні двері, Альбрехт напружився. Попереду на нього чекав коридор з камерами по обидва боки. Переступивши поріг, він постарався відкинути песимістичні думки. Йому треба було поговорити із полоненими. І не просто поговорити, а щоб ті визнали чарівників такими ж людьми, як і вони.

Ідучи коридором, хлопець розглядав одну за одною камери в якій за залізними ґратами сиділи люди.

- У цих двох камерах сидять командири. Їх будуть судити. – ідучи поряд, нагадав йому Віктор.

Альбрехт кивнув. Проти суду він не мав нічого проти. Пройшовши ще декілька метрів, Альбрехт раптом зупинився та підійшов ближче до камери. А потім навіть похитав головою, відганяючи ману. Серед ув’язнених він побачив знайоме обличчя.

Його кинуло в жар та в холод. Хлопець так і завмер перед камерою.

- Ваша високість? Щось трапилося? – спитав Віктор, побачивши як побіліло обличчя хлопця.

Альбрехт не відповів, не в змозі відвести погляду від хлопця років двадцяти. Він сидів на соломі, обійнявши одну ногу руками. Темне волосся було сплутаним, на чолі проступили зморшки.

Щойно Віктор промовив останнє слово, хлопець повернув голову і зустрівся поглядом з Альбрехтом. У його очах миттєво спалахнула радість, а за нею обличчя перекосилося від люті.

Схопившись, він кинувся до ґрат, вчепившись у неї руками. У Альбрехта земля йшла з-під ніг.

- ТИ?! Зрадник! Вбивця! – грати під його руками заскрипіли. – Через тебе всі загинули!

Альбрехт намагався тримати себе в руках, але його вже трусило. Йому не хотілося, щоб Кірт побачив сльози.

- Я не хотів, щоб так сталося! На нас напали карателі!

- Я довірив тобі найдорожче! Мою сім'ю! Сволота! – хлопець штовхнув ґрати спочатку рукою, потім ногою. – Через тебе загинуло стільки людей! Такі, як ти не повинні жити! Ви приносите одні біди! – кричав він, обсипаючи прокльонами. – Я думав, що ти тоді теж загинув! Оплакував тебе! А це через тебе загинули моя дружина та дитина! Щоб ти у пеклі горів!

- Принеси ключі від камери. Я викуплю цього бранця. – Альбрехт на дерев’яних ногах змусив себе відійти від камери.

- Ви впевнені? За такі слова його повинні стратити!

Альбрехт важко зітхнув, легені відізвалися болем.

- Він правий. Тож неси ключ. І поклич Раду. – коли Віктор пішов, Альбрехт зробив глибокий вдих, щоб заспокоїтися. Повітря у в’язниці було затхлим, це не дуже допомогло. – Кірт…. Нам потрібно поговорити. – щоб голос не дрижав йому довелося докласти зусиль. - Я маю звістку, що тоді багато вижило наших. Ми їх знайдемо… Якби я знав про свою силу, не затримався б там ні на мить…  

- Навіщо ж ти повернувся? – новина, що хтось вижив, трохи заспокоїла бранця, але не настільки, щоб він був готовий слухати. – Навіщо ви втягнули нас у громадянську війну?

- Для того, щоб більше ніхто не постраждав…. – тихо відповів Альбрехт і обернувся на звук кроків.

У відчинені двері увійшла Рада та двоє солдатів підлеглих Віктору.

- Ал? Що ти хотів?

Хлопець відійшов убік, захоплюючи її за собою.

- У тій камері Кірт.

Рада кинула погляд на камеру і спохмурніла. Вона знала, хто такий Кірт.

– Я викуплю його сьогодні ж. Можеш накласти на нього чари. Щоб його могли перенести до якоїсь спальні! З Філіпом я поговорю! Я не можу залишити тут друга!

Дівчина прикусила губу, намагаючись не зустрічатися поглядом із бранцем. А потім кивнула тому, хто тримав ключ.

- Не наближайтеся до мене! – закричав Кірт, коли двоє солдатів відчинивши решітку зайшли у камеру.

Хлопець пручався, коли йому спробували зв'язати руки. Альбрехт відійшов убік, щоб не заважати. Спільними зусиллями вдалося зв’язати хлопця, наклавши на нього заклинання.

Після цього Альбрехт уже сумнівався, що хтось прийме їх бік із полонених.

- Попередьте імператора і нехай підготують терміново кімнату та все інше! – промовив хлопець і кинувся геть із в'язниці.