Глава 54. Ти друг чи ворог?

Святкування продовжилося до обіду. У столицю мали поїхати не всі, а тільки особистий загін Філіпа та Орден «Гармонії». Усі інші на деякий час залишалися у таборі під Ланфортом.

Полонених командирів та частину полонених солдатів було вирішено забрати з собою. Там їх легше буде прогодувати та домовлятися. Головне вже було зроблено – імператорські радники чекають нового імператора з відкритими обіймами. Здається їх сильніше налякав вогонь над Ланфортом, ніж доповідали спочатку.

Альбрехт веселився разом з усіма, щоб не засмучувати подругу. Вона починала бурчати, коли чула, що він хоче повернутися у намет.

- Ще встигнеш відлежатися.

Танцювало багато дівчат, хлопці в основному сиділи поряд біля вогнища. Схопивши Альбрехта за руку, вона повела його у танець. Хлопець розсміявся, почервонівши, чи то від морозу, чи від поглядів, що на них кидали.

Ой, як вітри буйні віють,
В полі трави зеленіють.
Між дубами я ходила,
Молодого там зустріла.

Настя з Тіною завели нову пісню. Дівчата танцювали та плескали у долоні у такт музиці. Їх довгі спідниці кружляли разом з ними. Голоси лунали дзвінко й грайливо. Крок уперед, оберт, легкий підскок, і знову в інший бік, сміх розлітався довкола, як дзвіночки. Вони співали відому у Гарнеті пісню про молодого княжича, який заблукав у лісі та натрапив на дівчину. Вона виявилася чаклункою. На здивування Ради, пісня мала успіх у жителів Ондрії. Різні її варіації вони чули поки подорожували.

Стану я його дружиною,
Ніжною, єдиною.

Знаю свою долю знаю.

Мене красень покохає.

Буду я при ньом князівною.

А можливо королівною.

У свій замок забере.

Подарує мені все.

Підстрибнувши до Альбрехта, Настя закружляла навколо нього. На цьому моменті мав бути приспів. Хлопці та дівчата плескали в долоні та танцювали поряд.

Гейб усміхнувся, дивлячись на щасливе обличчя Насті. Вона його також кликала танцювати, але він відмовився, сказавши, що не хоче соромитися. Зараз вона танцювала біля молодого герцога і так йому усміхалася, що чоловік відчув хвилю ревнощів.

Мама, мамо, сонечко встає,
Мене милий заміж кличе, серденько моє.
Не свари мене, матусю. Вже доросла я.

Він сказав, що жить не може без мене ні дня.

Нехай кличуть мене відьмою.

Піду за Альбрехта, піду за Мідного!

Таку варіацію Рада ще не чула. Дівчина відкривши рот у жаху побачила, що Гейб Паріс вскочив на ноги. Його обличчя палало люттю. І йшов він до її Альбрехта. Музика відразу замовкла.

Хтось кричав, намагався його зупинити, Гейб нічого не бачив перед собою, окрім ненависної людини.

- Герцог, принц, завидний наречений... - ці слова він майже виплюнув. – Вам було мало? Ненавиджу! - і заїхав кулаком тому в око.

Альбрехт стояв очманіло, дивлячись на нього. Він навіть спочатку не відчув болю. Усі затихли, чекаючи реакції Мідного принца.

Рада закотивши очі, пішла до них. Альбрехт був трохи п’яний, і невідомо як міг відреагувати.

- Як ви посміли?! – закричав Гейб. -  У вас є Рада, у вас закохана половина цих дівчат… - чоловік махнув рукою на натовп. – А вона була моя! Моя!

Альбрехт важко зітхнув, відчуваючи, як наливається око. До нього нарешті дійшла суть звинувачення. І це його засмучувало. Від будь-кого він міг чекати подібного, але не від розсудливого Гейба, який старший за нього майже на десять років.

І це після того, як він допоміг йому бути ближче до неї, підтримав навіть у розлученні, хоча це суперечило його принципам. Образа на безпідставне звинувачення захлеснула хлопця. Вибивши чарівну паличку, яку той уже хотів було використати, Альбрехт схопив того за комір куртки й кілька разів струснув з невластивою йому силою. В очах танцювали золоті вогники.

- Ти розумієш на кого підняв руку? Я принц цієї країни, чиїм підданим ти тепер є! Чи знаєш ти, як карають за зраду?

Гейб сторопів, не чекаючи такої реакції. Його запал уже вщух, і він почав розуміти, що накоїв.

- Я… ви… вона…

- Ти дурень. – Альбрехт  теж остигав. Відпустивши того, він перевів погляд на решту. – Знаєш, за що я тебе цінував? За те, що ти завжди міг тверезо мислити! А зараз що? – хлопець стрільнув очима на Настю. - Що ж ти за чоловік раз не можеш завоювати кохану жінку?

- Напевно такий самий, як і ви! - буркнув Гейб. - У вас це теж не вийшло.

Краще б він не говорив. Очі Альбрехта знову спалахнули, і йому вартувало зусиль, щоб не кинутися на нього.

- У мене це завжди виходило! Сотні життів! – очі Альбрехта змінювали колір від золотих до зелених. - І знаєш чому я поряд із нею? Не тому, що хочу домогтися її кохання! Я знаю, що вона мене по-своєму любить, як і я її. Ми неодноразово рятували одне одного життя. Я завоював її прихильність! А ти ні…