53.1

Повернувшись у табір Альбрехт оголосив, що вони можуть повінчати усіх хто бажає. Дівчата загомоніли почувши про це.

Крістіна стояла біля Богдана склавши руки на грудях. Кинувши на нього швидкий погляд із під вій, дівчина зітхнула. Поряд з нею Емма плескала в долоні.

- Це так мило. Щоб тебе повінчав сам Золотий Дух. Так шкода, що у мене немає нареченого.

Тепер вже Вася зітхнув почувши це. На що він взагалі сподівався? Після того, як столиця капітулює йому не буде місця поряд з принцесою. Зустрівшись поглядом з Крістіною він перевірив свій ментальний щит. Але та здається не збиралася лізти йому у голову.

Із всього табору назбиралося десять пар, які захотіли одружитися. Серед них були Станка та Воган. Альбрехта дуже здивувала ця пара, але він нічого не сказав. Після повернення він майже не перетинався з людьми з їх першого загону. Окрім них нікого більше знайомого не було.

Після того, як усі приготування були завершені влаштували весілля. Рада з Альбрехтом знов прикликали золоте вбрання, але тепер вже без крил. Вшанувавши померлих та провівши церемонію, Гармонія приєдналася до гуляння. 

Табір святкував до пізньої ночі.

* * *

Піднявши голову до неба, Альбрехт дивився на зірки. На його плечах лежав хутряний плащ. Почувши кроки, хлопець озирнувся, кутики його губ сіпнулися угору.

Підійшовши, Рада обійняла його, у бажані знов відчути жар тіла.

- Я не думала, що все так добре складеться. – піднявши голову, дівчина подивилася на усіяне зорями небо. – Але ми тут, живі, здорові. – дівчина згадала свою скалічену руку, зараз кисть була на місці. – Гуляємо на весіллі…

- Зовсім скоро ми будемо вдома. – Альбрехт пригорнув дівчину до себе, змушуючи її опустити на нього погляд.

- І що тоді? – Рада облизала губи. Близкість його обличчя змушувала думки плутатися.

- Не знаю. – зітхнув хлопець, схилившись до неї. Дівчина застигла, відчувши його гаряче дихання на своїх губах. – Можна я тебе поцілую?

Рада кліпнула та тихо розсміялася. Піддавшись до нього, вона торкнулась його губ своїми. Поцілунок був легким, майже невагомим, як дотик пір'їнки. Їхні губи зустрілися на мить, але час ніби сповільнився, відрізавши їх від усього світу.

Тепло від його дихання обпікало її шкіру, і вона відчула, як серце почало битися швидше, розганяючи хвилі ніжності по всьому тілу. Він не рухався, лише обережно затримав дотик, ніби боявся зруйнувати цей момент.

Коли він відступив, Рада відчула, що тремтить. Вона відкрила очі й побачила, як хлопець дивився на неї.

— Ти така... — прошепотів він, не закінчивши фразу, але в його погляді було все, що вона хотіла почути.

Рада вдихнула глибше, намагаючись зібрати думки, але у її голові вирували лише емоції. Вона усміхнулася й відповіла тихим голосом:

— І я тебе.

Їх очі спалахнули золотим сяйвом та згаснули забираючи дорогоцінну пам’ять.

Хлопець відступив від неї, розгублено

- Пробач, я не…

- Та усе добре. – сумно зітхнула Рада. – Цього варто було чекати. Нам треба повертатися до інших, поки нас не почали шукати. До речі, чого я до тебе приходила. Наші гості вже пішли.

* * *