- Чи хочеш ти щось для неї зробити?
Це питання змусило його замислитися. Святозар тоді довго не зміг дати відповідь. Особливо після того, як підтвердив те ким була Адена.
«Що йому з того?»
До цього часу він не дуже вірив у богів. А тепер зіткнувся одразу з двома.
Адена була наче вогонь, навіть без своєї божественної сили. Поряд з нею його полум’я палало сильніше. Але він не хотів визнавати, що вона йому подобалася.
- Вічне життя та титул принца Свериду. – те як тоді глянув на нього Альбрехт змусило хлопця сховати очі.
Він знав! Він усе знав про нього. До обличчя прилинув жар.
Навіть через годину після цієї розмови Святозар не зміг загасити внутрішнє полум’я. Йому не хотілося це визнавати. Але тіло не слухаючи вже кричало.
- Тобі ж сподобалася дівчина?! – це було скоріше твердження ніж питання.
Хлопець не відриваючись дивився на вогонь, що палахкотів серед сухих гілок. Йому хотілося перекинути його далі. Більше вогню. Попри тепло, його трусило.
«Вона до біса гарна, але мене лякає її характер та родичі»
Його лякало усе, що вони йому розповіли.
* * *
Ноги Альбрехта підігнулися і він осів на своє ліжко. Побачивши, як несподівано побіліло обличчя друга Рада підскочила до нього.
- Що? Що з тобою? – у її очах спалахнув жах. Вона згадала, як рятувала його два місяці тому.
Хитнувши головою ніби щось відганяючи, Альбрехта потер очі двома пальцями.
- Це кінець… - ледь чутно прошепотім хлопець, чим ще більше її налякав.
- Поясни!
- Моя сила… Вона йде.
Рада застила у німому жаху. Вони знов забували ким були насправді. А це означало, що вони не тільки не зможуть подумки розмовляти, а й захищатися. Знов стануть звичайними смертними.
Рада сіла на матрац поряд з ним. Вона поки у собі не відчувала змін, але знала як це втрачати пам’ять. Вона думала, що прийнявши свою природу зможе контролювати її. Але щось тут було не так. Чогось не вистачало, щоб сила стабілізувалася.
Взявши його руку, що безсило лежала на колінах, дівчина стиснула її між своїх долонь.
* * *
Спалах відчаю зник так само швидко, як з’явився. Пам’ять була ще поки при них. Перелякавшись, вони сіли записувати усе що знали. Але вже тоді сумнівалися, що зможуть скористатися записами. Вони можуть зникнути разом з пам’яттю. І це дратувало.
Нова проблема сталася з самого ранку. Коли усі снідали у таборі з’явилася Аврора. Вона на відміну від сестри не дивилася осторонь, відразу зчинила такий ґвалт, що усі схопилися за зброю.
Почувши новий спалах сили та люті, Рада з Альбрехтом зіскочили зі стільців та вибігли з намету. Мерлін спочатку нічого не зрозумів, поки не почув шум з вулиці. Вихопивши меч з піхов, він кинувся за ними.
Один з наметів горів, а біля нього стояла висока жінка з вогняно червоним волоссям. На ній був шкіряний нагрудник та чорні штани шаровари. Жінка переводила погляд від однієї людини до іншої, шукаючи когось.
- Дідько. Це та про кого я думаю? – Мерлін зупинився, побачивши богиню.
- Якщо ти думаєш про пекельну гончу, то так, брате! Це вона! – Альбрехт нервово розсміявся плеснувши його долонею по передпліччю.
Аврора була проблемою страшнішою за Вульм. З тою хоча б можна вести діалог. З цією розмовляти було так само марно, як гасити полум’я порохом.
Обігнувши брата, Альбрехт помчав слідом за Радою. Довга спідниця чіплялася за її ноги, через що дівчина, не приховуючи, лаялася. Коли вони добігли до неї, горіли вже три намети.
- Клята курва. Щоб тобі так казали «добрий ранок». – плюнула Рада, впинаючи нігті в долоню. Гнів вже хотів виплеснутися назовні.
Люди боялися до неї підходити. Вона викликала неприборканий жах навіть у тих, хто володів магією вогню. У натовпі боковим зором Рада помітила Адену. Вираз обличчя у неї був доволі красномовним. Дівчина тепер була схожа на сніг, очі вирячені, рот відкритий.
Раді на мить стало цікаво, що утне донька Аврори.
Притлумивши вируючу лють, Рада зупинилася у декількох метрах від Аврори.
- Зупинись негайно, Авроро! Це не Сверид! – голос Ради був твердим, як скеля.
Жінка зміряла її нищівним поглядом і на її долоні з’явилася нова вогняна куля.
- Я прийшла за донькою! Якщо ви не повернете її зараз же від цього табору не залишиться навіть попелу!
Альбрехт гнівно блиснув очима.
- Ти не можеш таке просити! Це покарання!
Жінка тепер зміряла його поглядом. У інший момент Альбрехт відчув би, як по ньому стікає липкий піт. Але не тепер, коли він усвідомив, що може втратити свою силу та пам’ять. Що хтось зможе знов у нього все забрати. Досить!
- Мамо!
Поки вони мірялися поглядами вперед вибігла Адена. Обличчя дівчини було досі біле, як сніг. Вона переводила подих. Полегшенню заступило місце сорому.