51.1

 Почав знов падати сніг.

- Ще раз пробач, Ево. Я й подумати не міг, що з тобою могло щось таке трапитися. Але як тобі вдалося вижити після зустрічі з карателями? Вони до цього магію забирали разом із життям.

- Ти чим слухаєш? – зігнула чорну брову Зорева. – Я не про карателів кажу. Ці ваші карателі малі діти у порівнянні з тими, хто зробив це зі мною. – дівчина стиснула зуби, щоб не посипалася лайка.

- Тоді хто це? – Сава не міг навіть уявити когось страшнішого ніж карателі.

- Та ваша Гармонія це й зробила!

Сава вирячив на неї очі.

- Вони не могли. Вони хороші. – затинаючись промовив він.

- Вони не могли. Вони хороші. – передражнила його дівчина. – Це моя сестра та її хвора на голову мамаша вирішили погратися із Золотим духом. Мені там не дуже хотілося знаходитися. А тепер я разом із нею тут. А до того ж маю вигляд наче у повії. – на скроні дівчини запульсувала синя жилка. Нахилившись до нього, вона прошипіла. – Мене звати Зорева! Я старша донька Алмеса.

* * *

Почувся стукіт. Кинувши погляд на Альбрехта, Рада швидко встала та підійшла відкинувши полог. Біля намету стояв Богдан.

- Ти щось хотів?

- Я до магістра Альбрехта.

Рада озирнулась через плече. Альбрехт все ще сидів нерухомо спостерігаючи за Савою та Зоревою.

- Приходь пізніше.

- Я вже давно намагаюся потрапити до вас на аудієнцію. Мені треба відати титул магістра! – голосно сказав він.

«Як же ти невчасно».

Тіло Альбрехта здригнулося, і він повернув голову. Закотивши очі, Рада пішла до свого ліжка.

- Розбирайся зі своїм орденом. Далі я сама послідкую. – кинула вона йому, коли хлопець встав.

Богдан зайшов у намет, зупинившись. Альбрехт підійшов до нього сам, ледь схиливши голову набік.

- Щось сталося?

- Я прийшов віддати вам титул Магістра.

Альбрехт втомлено зітхнув.

- Ні.

- Що означає «ні»? Ви живі! Це ваш титул!  Я повертаю.

 - Ми з Радою скоро повернемося у Фероманськ. Магістр має залишитися тут та слідкувати за орденом. Я слухав звіти, ти добре впорався. Тому не бачу потреби змінювати магістра.

Богдан розгубився не змігши швидко підібрати слів.

- А що то за ключі ви нам дали кілька днів тому?

Альбрехт запитально глянув на нього. Він не розумів про що той каже. Тоді Богдан витягнув з-за пазухи великий ключ на мотузці.

- Ааа, це. – Альбрехт погано міг пригадати ті події. Але подавати виду не став. – Я потім усім розкажу. Йди.

Богдану вистачило одного погляду, щоб зрозуміти – аудієнція завершена.

* * *

Деякий час у таборі було тихо. Усі займалися своїми справами. Рада та Альбрехт більше не втручалися. Через півгодини після того, як пішов Богдан Гармонію покликали у намет Філіпа. Треба було вирішувати: що робити далі?

Після битви у них з’явилося багато полонених. Люди з табору обурювалися, що їм треба годувати імперських солдатів. Деякі навіть вимагали тих повісити чи спалити.

- Ми не такі як вони! – настрої народу обурювали Альбрехта. – Я проти різні!

- І що ти пропонуєш? Вони бачать у нас чудовиськ. Тим паче після того, як ви повернулися. – Філіп поставив лікті на стіл. Перед ним лежала карта області Каталі. – Зараз зима. Ми не зможемо їх довго годувати.

- Нам треба домовлятися. Усіх незадоволених не вб’ємо!

- Як домовлятися з тими, хто не хоче слухати? – пронизав його поглядом Філіп.

Мерлін замислившись покрутив перо між пальців.

- Ви також можете спробувати. – повернувши голову до брата, сказав Мерлін. – Нам треба виставити ціну за них. Їхні родичі захочуть повернути їх назад. Це стосується солдатів. Командирів будуть судити.

- Виглядає, наче ми на ярмарці… - буркнув Альбрехт.

- Точніше сказати на невільницькому ринку, друже. – нахилившись прошепотіла йому Рада. – Але вони праві.

- А якщо у них не залишилося родичів. Або вони не мають змоги заплатити? – спитав Альбрехт.

- Якщо не захочуть сидіти у тюрмі то відпрацюють на користь держави. – відповів йому Філіп.

Хлопець кивнув. З цим він був повністю згодний.

* * *