Глава 49. Повносилий та непохитний

Табір ожив, захвилювавшись. Рада з Альбрехтом перезирнувшись побігли у бік, де щось прилетіло.

Що це могло бути? Вони зараз не чекали якоїсь небезпеки. Ланфорт знаходився повністю під їх контролем, його сполучення з іншими фортами було відрізане.

Усі чекали нового вибуху, але його не відбулося. Вони не розуміли, що могло статися у лісі? І чого чекати?

Люди скупчувалися біля краю табору, насторожено вдивляючись у хащу.

- Прикликати обладунки? – Альбрехт вже потягнувся до медальйону, що знов висів на його шиї.

- Постривай… - дівчина торкнулася його руки. Її очі запалали золотим вогнем. Декілька секунд вона просто вдивлялася в хащу, а потім розслаблено видихнула. – Наші пташечки на місці. – надавши очам звичний відтинок, дівчина криво посміхнулася.

- Не зрозумів.

- Там зараз Алмес. Він переніс дочок зі Свериду.

- А вибух?

- Аврора була не сильно задоволена, але він її вже відправив додому.

- Думаєш, нам не треба остерігатися їх? Після того що ми зробили.

Рада повернулась, подивившись на друга, як на повного ідіота.

- А те, що вони зробили з нами?! Чи з Арел?! Те, що вони живі, це вже милість.

Альбрехт зітхнув, погоджуючись. Їх сила часом була дуже не стабільною. Через що хлопця іноді накривав страх втратити її у потрібну мить. Боги не полізуть до них, знаючи, чим це для них може закінчитися. Але, якщо дізнаються, що Золотий Дух більше їм не нашкодить… Альбрехту не хотілося думати про це.

- Я не хочу щоб до цих двох вибух привернув увагу. – сказала Рада, підтискаючи губи. – Треба забрати їх звідти.

Альбрехт на мить замилувався дівчиною. Вона були живим втіленням помсти, хоч її очі більше не горіли золотом, а шкіра не вкривалася лускою. Спіймавши його погляд, Рада усміхнулася, краями губ, від чого хлопець відчув приплив жару.

- Що?

- Я нізащо не хочу переходити тобі дорогу.

Рада тихо розсміялася, поплескавши його по плечу.

- Ходімо у ліс. На нас чекає щось дивовижне у найближчий час.

- Ти щось задумала? – проштовхнувшись через натовп, Альбрехт знов порівнявся з нею.

- Побачиш. – подарувавши йому посмішку, дівчина зупинилася, щоб озирнутися до людей. – Не стійте тут. Повертайтеся до своїх справ. Ми перевіримо, що там сталося.

- Може вам потрібна допомога? – спитав якийсь чоловік з натовпу.

Рада зміряла його вивчаючим поглядом та похитала головою.

- Ми впораємося самі! – а коли люди не зрушили, вона підвищила голос. – Виконуйте наказ!

І вже потім, повернувшись пішла до лісу.

- Це аж ніяк не буде виглядати дивним? – хмикнув Альбрехт, скинувши брову.

- Та ні. – реготнула Рада. – Дивно було, якби ми побігли у іншому напрямку скиглячи про допомогу.

Відчуваючи, що на них все ще дивляться, Альбрехт сковзнув рукою до її долоні. Дівчина не сперечаючись сплела свої пальці з його. І відразу жар від його тіла став наповнювати її замерзлу шкіру. Зиркнувши на нього, вона подавила усмішку, та поквапилася відвести погляд, щоб він не побачив тих бісенят, що знов затанцювали у її очах. Після повернення з мертвих важче було ігнорувати поклики тіла.

* * *

Одне дерево було обвуглене та лежало на іншому. На невеликому клаптику землі зовсім не залишилося слідів від снігу. Поміж дерев стояли дві дівчини середнього зросту, кутаючись у плащі.

Навіть накинуті на голови каптури не завадили Гармонії побачити їх розлючені обличчя. Від них пашіло злістю та образою. Почувши кроки, дівчата різко підняли голови, і побачивши хто перед ними оскалилися.

Врода Зореви постраждала найбільше. Довге до п’ят чорне волосся перетворилося в коротку стрижку, а медові очі потьмяніли. Альбрехт обвів дівчину поглядом, відразу відмітивши, що її зачіска викличе нерозуміння у таборі. У цьому часі було не прийнято коротко стригтися.

Волосся Адени також зазнало змін, але не настільки. Брунатна косичка з трохи мідним відливом лежала на грудях. Адена, якою вони її пам’ятали, була вищою за сестру. Тепер вона ледь доходила до плеча Альбрехта.

- Поверніть нам наші сили! – гаркнула Адена, стиснувши кулаки.

- Ми не можемо. – спокійно відповів Альбрехт, зупинившись та задумливо оглядаючи зламане дерево.

- Так робіть щось! Ми не збираємося тут стирчати вічно!

- Це тепер ваші проблеми. Вас же попереджали. – відповіла Рада, подивившись прямо в очі. Адена довго не змогла витримати її погляд. Це Раду потішило. – Ми не можемо вам допомогти! Ви вирішили, що можете насміхатися над прадавнім! Тепер не плачте!

- Ви заплатите за те що зробили! – кулачки Зореви стискалися та розтискалися.

- Ми нічого не зробили з того, на що мали право! – голос Альбрехта заледенів, через що чорноволоса принцеса Свериду сіпнулась назад. – Годі пустих погроз! – у його очах промайнув золотий вогонь. – Ми прийшли за вами! Ви зараз підете з нами у табір і будете хорошими дівчатами.