48.3

Коли Альбрехт побачив полонених карателів увесь його бойовий настрій кудись зник. Перед очима стояли згорілі будинки Рамплура і криваві плащі на вершниках, що поверталися, щоб закінчити свою справу.

Очі почали наливатися кров’ю. Стиснувши кулаки, хлопець спробував абстрагуватися. Він не хотів навіть торкатися до них. Йому було гидко та боляче від однієї думки, що саме йому випала «честь» оголосити вирок. Хоча вирок виніс Філіп, але оголосити його мав сама Альбрехт.

Ще стоячи на руїнах свого будинку він мріяв стати катом. Забирати життя одного бісового карателя за іншим. Щоб вони та їх сім’ї страждали та змушені були переховуватися. Він хотів бути месником.

- Пощадіте нас! – кричав чоловік прив’язаний мотузками до стовпа. – Ми діяли за наказом імператора! Він нас змушував! Пощадіть! Ми такі ж як ви!

- Може ти замовкнеш вже! – шикнула на нього Алексис, стиснувши кулаки, ніби саме у цей момент переламувала шию карателю.

- Ми больше не будем етім заниматься! Ми хотім вернуться к сем’ям!

Повстанці зашуміли, заглушуючи крики засуджених.

Заплющивши очі, Таня відвернула голову. Вона досі не змогла забути голос діда та його перекошене злобою обличчя. Він не залишав її навіть у снах. І хоч Таня не шкодувала про те, що зробила, це розбило її на сотні друзків.

Руслан, стоячи поряд, пригорнув дівчину до себе. Сховавши обличчя на його грудях, Таня беззвучно заплакала. Хлопець погладив її по спині, не в змозі допомогти чимось більшим. Весь його світ рухнув цієї ночі. Тепер у нього залишилася лиш сестра та Таня.

- Чи є тут хоч хтось, хто вірить їм?! Чи є тут хтось, хто хоче заступитися за них?! – підсилений голос Альбрехта пронісся над юрбою і нова хвиля обурення накрила людей. Хлопець хижо усміхнувся. – Ось бачите. – знов повернувся до карателів. – Ніхто вас не пробачить! Не дасть другого шансу! – зробивши два кроки назустріч, він прибрав закляття та зціпивши зуби проказав. – Бо ви не гідні того, щоб жити! Не гідні навіть, щоб ось так вмерти! Я б хотів, щоб ви також побачили, як ваші сім’ї гинуть у полум’ї! Як на них падає будинок у якому вони до цього щасливо жили! – рука почала вкриватися золотою лускою. – Моїй сестрі було вісім, коли її вбила балка, яка впала з палаючої стелі…

Зараз юнак був дуже схожий на свого дядька. Рада охнула, відчувши, як магія всередині неї починає кипіти. Раптом вона зрозуміла, що якщо не зупинить друга він прикличе Месника небес і розірве усіх карателів. І вона йому буде у цьому допомагати.

Наблизившись, дівчина поклала долоню на передпліччя Альбрехта.

– Альбрехте…

- Нічого не кажи! Вони понесуть покарання! – його грудна клітка важко піднімалась та опускалась.

- Я не збираюся їх вигороджувати! Дозволь розділити твій тягар.

Стиснувши долоню Альбрехта, дівчина підняла тепер вже здорову кисть і направила її на одного з прив'язаних карателів. Юстас теж приготувався послати свій вогонь на ворога, решта чарівників просто підняли чарівні палички.

- Стерво! – сплюнув один із зв'язаних. – Ти такая как і ми! Ти темная!

Відповісти Рада не встигла, за неї це зробила Лія.

- Нам не важливо, темна вона чи світла! Вона рятувала нам життя, жертвуючи собою! - спрямована паличка в руці дівчини не здригнулася. – Моє ім'я Лія Чернава, я дочка Сіяни найкращої бойової чарівниці «Мідної орхідеї»! - розвернувшись до товаришів по битві, дівчина спіймала короткий погляд Ради, та кивнула. Підбадьорившись, Лія голосно продовжила. – Моя мати та інші загинули борючись за нашу свободу! Ми не забудемо цього! Кожен хто приніс зло, буде покараний! Зарен!

Всі зрозуміли команду, промовляючи слідом слова вогняного закляття. Такого великого багаття ще напевно не було. Стало жарко.

П’ятдесят катів,… монстрів, що приносили смерть усюди де бували. Тепер вже навіть їх криків не було чути.

Пройшла хвилина, дві, Альбрехт дивився на полум'я, а по щоках котилися сльози… Перед його очима стояли мама та сестра – вони йому усміхалися.

Рада стиснула долоню Альбрехта. Його трусило. Повернувшись, він міцно обійняв подругу та вже не стримуючись розплакався.

- Ти помстився за них. - погладила його по волоссю дівчина. – Вони можуть бути спокійні тепер у Чертогах Вічності!  У цій війні більше ніхто не постраждає.

Відсунувшись від Ради, Альбрехт побачив пасмо, що вибилося з її зачіски. Мокре від сліз обличчя щипав мороз.

- Дякую тобі… - ледь чутно промовив він, заправляючи пасмо за вухо.

Підібгавши губи, щоб і самій не розплакатися, Рада нахилила голову, доторкнувшись щокою до його долоні. Альбрехт провів великим пальцем по її щоці, стираючи сльози. Дівчина прикрила очі, на мить поринувши у мрії. Шкіра на його долоні була трохи шершавою, але для неї вона була найніжнішою.

Проковтнувши слину, Рада зустрілася з ним поглядом. Усе це тривало декілька секунд.

- Я хочу додому…

- Тепер вже скоро. – усміхнувся Альбрехт краєчками губ.

Відвернувшись один від одного вони побачили, що люди навколо також сміялися та плакали. Правосуддя здійснилося…